Потоп. Том II. Генрик Сенкевич
захотів потім назавжди їх захопити, або щоб у вирішальний момент із шведами не об’єднався, до чого вроджена хитрість могла його схилити.
Шляхта нарікала на цю недовіру міщан, але пан Анджей, знаючи про зносини Радзивілла з електором, кусав себе за язик, щоб не розповісти всього, що йому було відоме. Стримувала полковника від цього думка, що небезпечно було в Пруссії eлeктора вголос чехвостити самого курфюрста, до того ж, сіромасі, котрий на торг із кіньми приїхав, не випадало вдаватися в заплутані політичні сфери, над якими навіть найвидатніші державні діячі даремно мізки собі ламали.
Продавши кількох коней і докупивши замість них нових, мандрівники їхали далі вздовж прусського кордону, але вже трактом, що веде із Ленґа до Щучинa, що лежав у самому кутку Мазовецького воєводства, між Пруссією з одного і Підляським воєводством з іншого боку. До самого Щучина не хотів, однак, пан Анджей їхати, бо дізнався, що в місті стоїть одна хоругва конфедератів, полковником у якій власне й був пан Володийовський.
Вочевидь, пан Міхал був змушений іти більш-менш тією ж самою дорогою, якою їхав тепер пан Кміциц, і зупинився в Щучині для короткого перепочинку під самим підляським кордоном, на тимчасових квартирах, в яких легше було подбати про провіант для людей і фураж для коней, ніж у досить уже спустошеному Підляшші.
Але пан Анджей не хотів тепер здибати відомого полковника, адже вважав, що, не маючи інших доказів, ніж свої слова, не зможе його переконати в своєму наверненні та щирості намірів. Тож за дві милі від Щучинa наказав звернути у бік Вонсоші, на захід. Щодо листа, який мав для пана Володийовськогo, то вирішив послати його за першої ж ліпшої нагоди.
Тим часом, не під’їжджаючи до Вонсоші, мандрівники зупинилися в придорожній корчмі, що «Поклик» називалася, і розмістилися на нічліг, який обіцявся бути зручним, бо в шинку, крім корчмаря-пруссака, не було нікого з гостей.
Але заледве пан Кміциц із трьома Кемличaми та Сорокою зібралися до вечері, як ззовні почувся гуркіт коліс і тупіт коней.
Ще сонце добре не зайшло, як пан Анджей вийшов із корчми поглянути, хто там приїжджає, бо був цікавий, чи це часом не якийсь шведський роз’їзд, але замість шведів побачив бричку, а за нею дві підводи й озброєних людей біля них.
На перший погляд легко було збагнути, що то якась важлива персона під’їжджає. Бричка була запряжена чотирма кіньми, добрими, прусськими, з грубими кістками і пружними хребтами, форейтор сидів на одному зі запряжних, тримаючи двох чудових собак на повідках. На козлах примостився візник, а біля нього гайдучок-угорець, на задньому ж сидінні сам пан сидів, підпертий під боки, в жупані без рукавів, рясно сколеному позолоченими шпильками. Позаду рухалися дві фіри, досить місткі, а при кожній було по четверо озброєних шаблями та бандолетами слуг. Сам пан був чоловік ще дуже молодий, хоч і гоноровий, років заледве двадцяти кількох. Обличчя мав товстощоке, багряне, але і по всій поставі можна було второпати, що в їжі собі не відмовляв. Коли бричка зупинилася, гайдучок підбіг руку подати, а вельможа,