Потоп. Том II. Генрик Сенкевич
охоронні грамоти є, то це добре, бо можна у винятковій ситуації їх показати, але якщо ваша милість із таким завданням їде, яке в таємниці треба тримати, то краще охоронні грамоти сховати. Не знаю, чи вони видані на ім’я пана Бабиничa, чи пана Кміцицa, але якщо показати, то слід залишиться і легше погоні буде.
– У саме яблучко трафили! – вигукнув пан Кміциц. – Охоронні грамоти краще зберегти на інший час, якщо можна інакше пробратися!
– Можна, ваша милосте, але в селянській одежі або пахолком, що буде легше, бо в мене тут є трохи всього – шапок і сірих кожухів, саме таких, які дрібна шляхта носить. Узявши табун коней, можна було б поїхати з ними ніби по ярмарках і пробиратися щораз глибше, ген аж під Лович і Варшаву. Що я, даруйте, ваша милосте, не раз уже, ще в спокійні часи робив, і ті дороги знаю. Якраз під цю пору припадає ярмарок у Суботі, на який здалеку з’їжджаються. У Суботі дізнаємося й про інші міста, де буде ярмарок – і все далі! Лише б далі!.. Шведи також менше на пахолків задивляються, бо мурашня ця по всіх ярмарках сновигає. А спитає нас котрийсь комендант, то йому витлумачимо, що гуртом безпечніше; коли ж менші групи перестрінемо, то, якщо Всевишній і Матінка Божа дозволять, можна їм по животах проїхатись.
– А якщо в нас коні відберуть? Бо реквізиції під час війни – буденна річ.
– Або куплять, або заберуть. Якщо куплять, то далі без коней, ніби за кіньми в Суботу подамося, а якщо заберуть, здіймемо лемент і зі скаргою поїдемо аж у Варшаву та Краків.
– Хитрий маєте розум, – зазначив пан Кміциц, – і бачу, що мені станете в пригоді. Хоч би навіть шведи цих коней забрали, то з’явиться й такий, хто заплатить.
– Все одно я мав до Eлка, в Пруссію, з ними їхати, та добре складається, бо саме цим шляхом нам дорога випаде. В Eлку перетнемо кордон, потім подамося на Остроленку, а звідти пустимося аж під Пултуськ і Варшаву.
– А де є та Субота?
– Неподалік від П’ятниці, ваша милосте.
– Кепкуєте, пане Кемлич?
– Я б не посмів, – дідуган схрестив руки на грудях і схилив голову. – Просто там так дивно містечка називають. Це за Ловичем, ваша милосте, туди ще кавалок дороги.
– І великі ярмарки в тій Суботі?
– Не такі великі, як у Ловичі, але є одна в цій порі, на яку навіть із Пруссії коней приганяють, і люду сила-силенна з’їжджається. Упевнений, що цього року не буде гірше, бо там спокійно, шведи всюди панують і по містах залоги тримають. Хоч би хтось хотів щось накоїти, то не зможе.
– Я приймаю ваш спосіб!.. Поїдемо з кіньми, за яких я наперед заплачу, щоб ви шкоди не зазнали.
– Дякую вашій милості за розуміння.
– Підготуйте лише кожухи, чепраки та прості шаблі, бо вирушаємо негайно. І накажіть синам і слугам, хто там є, як мене звати і що я з кіньми їду, а ви найнялися допомогти. Ідіть!
А вже коли стариган обернувся до дверей, пан Анджей сказав ще й таке:
– І не буде мене ніхто не називати ні милістю, ні комендантом, ні полковником, лише паном Бабиничeм!
Пан Кемлич вийшов і вже через годину сиділи всі на конях, готові вирушати в далеку путь.
Пана Кміцица,