Потоп. Том II. Генрик Сенкевич
аби зробити зручне місце, додав ласкаво:
– Будь ласка, прошу, не турбуйтеся, пане. У дорозі на гідність не зважають, і навіть якщо мене також ліктем штурхнете, то мені корона з голови не злетить.
Пан Анджей, котрий саме підсував незнайомцеві миску з горохом, і, як то кажуть, не звик ще до такого поводження, охоче розбив би її на голові бундючного молодика, коли б не те, що було щось у цій пихатості, що забавляло полковника. Тому не лише внутрішній вибух він угамував, а й усміхнувся та промовив:
– Такі тепер часи, ваша вельможносте, що й із найвищих голів корони падають: exemplum6 наш король Ян-Казимир, котрий згідно з правом дві мав би носити, а не має жодної, хіба що одну тернову…
На це незнайомець кинув на пана Кміцицa швидкий погляд, після цього зітхнув:
– Такі тепер часи, що краще про це не балакати, хіба з дуже близькими людьми.
Але за мить додав:
– Гарно це ви, пане, сказали. Мусили б десь по садибах при високих людях служити, бо мова ваша вишуканіша, ніж ваш вигляд.
– Терся між людьми, чув те й інше, aлe не служив.
– Звідки ж ви родом, якщо не секрет?
– З провінції, з Троцького воєводства.
– Нічого, що з провінції, лише б шляхтич, бо це головне. А що там чути в Литві?
– Все по-старому, зрадників достатньо.
– Зрадників? Таке скажете, пане. А що ж це за зрадники, якщо не таємниця?
– Ті, хто від короля і Речі Посполитої відступилися.
– А як там мається князь віленський воєвода?
– Хворий, кажуть: дихання йому затикає.
– Дай йому, Бoжe, здоров’я, чесний він пан!
– Для шведів чесний, бо ворота їм навстіж відчинив.
– А ви, пане, часом не його партизан?
Пан Анджей помітив, що незнайомець, весь час ніби безтурботно розпитуючи, досліджує його.
– Що мені до цього! – відрубав він. – Хай про це інші думають. Я боюся, щоб мені шведи коней у реквізицію не забрали.
– Тоді потрібно було їх на місці збути. Ось, і на Підляшші стоять, мабуть, ті хоругви, які проти гетьмана збунтувалися, й які навряд чи мають коней скільки треба.
– Цього я не знаю, бо між ними не бував, хоча котрийсь проїжджий пан дав мені лист до одного з їхніх полковників, аби його принагідно передав.
– Як же той проїжджий пан міг дати вам лист, якщо ви на Підляшшя не їдете?
– Бо в Щучинi стоїть одна хоругва конфедератів, тому той чоловік сказав мені так: або сам віддаси, або оказію знайдеш, повз Щучин проїжджаючи.
– А то добре складається, бо я саме до Щучинa їду.
– Ваша вельможність також від шведів утікає?
Незнайомець замість відповісти, глипнув на пан Кміцицa та ніби байдуже спитав:
– Чому ви сказали «також», а самі не лише не втікаєте, а поміж них їдете і коні їм продаватимете, якщо їх силою у вас не відберуть?
На це пан Анджей стенув плечима.
– Я сказав «також», бо в Ленґу бачив багато шляхтичів, котрі від них ховалися, а щодо мене, хай би їм усі так служили, скільки я маю бажання їм прислуговувати, лише так думаю, щоб тут довго