Життя Марлен Дітріх. Том 2. Мария Рива
певним протиприродним захопленням. Дітріх «ставала на коліна» перед багатьма знаменитими чоловіками. Вона робила це з бажанням і навіть пишалася тим, що таким чином довела свою пошану. Певно, у цій справі вона була дуже переконливою. Колись, повернувшись зі студії великого скульптора Джакометті[10], де вона провела кілька годин, мама з’явилася перед нами, притискаючи до грудей одну з його гіпсових скульптур, а її коліна й досі здавалися трохи почервонілими.
МАМА СТОЯЛА у дверях кухні, натягуючи рукавички.
– Фаті! Якщо зателефонують із Каліфорнії, скажи, що я на примірці у Відні. Якщо зателефонують із Відня, скажи, що у мене примірка в Парижі. Якщо подзвонять із Лондона, скажи те саме. І в жодному разі ти й гадки не маєш, у якому готелі я зупинилася.
Схоже на те, що наш Лицар, Ганс Ярай та ще хтось у Лондоні опинилися не у фаворі.
– Мутті, як твій чоловік я маю знати, де зупинилася моя дружина!
– Не будь смішним. Просто перекажи їм, що тобі це невідомо.– І вона вирушила на нібито примірку у Зальцбурзі.
Татові губи міцно стулилися. Він не відмовлявся брехати маминим коханцям, але йому не дуже хотілося бути телепнем у їхніх очах. Для нього це було неабияк важливо – щоб її коханці ставилися до нього з повагою.
Я так ніколи й не побачила «зальцбурзького» залицяльника. Зрештою, він був лише літньою розвагою, і ці стосунки довго не тривали. Проте, поки він залишався у її житті, Дітріх співала дифірамби Фаусту, читала нам довгі лекції про добро й зло, час від часу згадувала свою «дівочу мрію» зіграти колись побожну Маргариту і за сніданком інколи промовляла на біс її знамениту молитву.
Мій батько був занурений у рахунки: перевіряв, чи фермер із дружиною, у яких ми винайняли будинок, не обманюють нас. Мій охоронець оглядав околиці селища. Неллі підписувала листівки. Тедді спостерігав за метеликами на подвір’ї. Тамі вишивала кайму на лляній скатертині гарним слов’янським візерунком. Я читала «дозволені» книжки, сидячи на зеленій лаві. Життя під теплим, яскравим сонцем текло спокійно й тихо. Я раділа, що мама знову знайшла щасливчика, який спромігся привернути до себе всю її невтомну увагу.
Але цей спокій тривав недовго. Приїхали мамина мати та її старша дочка, обидві у темно-коричневих вовняних сукнях. Жодна з них не змінилася, лише яскравіше проступили їхні головні риси. Бабуся – холодна, зібрана, владна; тітка – нерішуча, боязка та пригнічена. Нам із Тамі доручили няньчити те тремтяче желе, на яке майже перетворилася тітонька, і ми були дуже задоволені такою роботою, хоча всіляко намагалися цього не виказувати, хіба що одна одній. Затишний будинок наповнився дискусіями та суперечками. Мама дедалі ставала все більш категоричною:
– Матуся, ти не маєш вибору! Ти повинна залишити Берлін та поїхати разом з нами до Америки. Якщо вже сьогодні нацисти вважають можливим кидати бомби на віддалені країни на зразок Іспанії, це означає, що війна почнеться неодмінно. Американці нічого не робитимуть:
Швейцарський скульптор, живописець і графік, один із найвидатніших майстрів XX ст.