Ім'я вітру. Патрик Ротфусс
нарешті я вертаю,
У вербах вітерець зітхає,
Молю, нехай тепло в хаті не зникає.
Коли я виліз із фургона, він цілував її, театрально нахиливши. Я поклав голку з ниткою біля своєї сорочки й зачекав. Поцілунок, здається, був добрий. Я спостерігав за ним оцінним поглядом, неясно усвідомлюючи, що колись, можливо, настане така мить, коли мені закортить поцілувати даму. Тоді ж мені хотілося впоратися з цим як слід.
За мить батько помітив мене й поставив матір на ноги.
– З вас півгріш за виставу, пане Підглядайку, – засміявся він. – Чому ти досі тут, хлопче? Ставлю той-таки півгріш на те, що тебе загальмувало якесь запитання.
– Чому ми зупиняємося біля сірокаменів?
– Така традиція, мій хлопчику, – пафосно сказав він, широко розкинувши руки. – І забобон. Утім, це – одне й те саме. Ми зупиняємося заради удачі, а ще – тому що неочікувані вихідні до вподоби всім.
Він ненадовго замовк.
– Колись я знав про них один віршик. Як же там було?..
Як тягни-камінь, навіть уві сні,
Стоячий камінь там, де битий шлях,
Жене у Фей, і йде за ним усяк.
Ляж-камінь – у яру чи на горі,
А сірокамінь нас веде до… чогось там на «рі».
Батько постояв мить чи дві, дивлячись кудись уперед і потягуючи нижню губу. Нарешті він хитнув головою.
– Ніяк не згадаю кінець того останнього рядка. Господи, страх як не люблю поезії. І як його запам’ятовувати слова, не покладені на музику? – Він вимовив ці слова про себе, самими губами, і його чоло зморщилося від зосередження.
– Що таке тягни-камінь? – запитав я.
– Це стара назва приваб-каменів, – пояснила мати. – Це шматки зоряного заліза, що притягують до себе все інше залізо. Я бачила один такий багато років тому в кабінеті див. – Вона поглянула на батька, який і досі мугикав собі під ніс. – Ми ж бачили приваб-камінь у Пелересіні, так?
– Гм-м-м… Що? – запитання висмикнуло його з мрій. – Так. У Пелересіні. – Він знову потягнув за губу та насупився. – Пам’ятай це, сину, навіть як забудеш усе інше. Поет – це музикант, який не вміє співати. Перш ніж торкнутися серця, слова мають дістатися розуму, а в деяких людей розум – це до прикрості маленька мішень. Музика безпосередньо торкається їхніх сердець, хоч який маленький чи впертий розум у того, хто її слухає.
Мати дещо нежіночно пирхнула.
– Сноб. Ти просто старієш. – Вона театрально зітхнула. – Справді, це ще трагічніше: другою людину полишає пам’ять.
Батько прибрав обурену позу, але мати проігнорувала його та сказала мені:
– До того ж єдина традиція, що затримує трупи біля сірокаменя – це лінь. Цей віршик має бути таким:
«В усякую днину,
Коли я в дорозі,
Шукаю причину,
Лежачу чи сіру,
Спочити по змозі».
Батько зайшов їй за спину, похмуро виблискуючи очима.
– Я? Старію? – Він стишено заговорив, знову почавши терти їй плечі. – Жінко, я збираюся показати тобі, що ти помиляєшся.
Вона сухо всміхнулася.
– А я, шановний, збираюся дозволити