Унія. Володимир Єшкілєв
спотворюють. Треба все зладувати, може й крику поменшає.
– Зладую, пане наміснику, – пообіцяв Виговський. – Відразу візьмуся за звірку реєстру і бенефіцій, – він глянув на двері, де нудилися джури. – Тут, пане наміснику, зі мною прибув пан сенатор.
– Щось він до замку не доїхав… – Чиж зняв з пояса бурштинову люльку, взявся набивати її тютюном. – Нам, правду кажучи, лише цього єретикала не ставало, – він ткнув соломинкою в жаровню, переніс вогонь до люльки, припалив, пустив дим. – А от чого, скажи мені, він тут забув? – і згадавши, що Виговський все ще стоїть, наче перед комісією, кивнув на порожнє крісло по праву руку від себе:
– Сідай, пане Іване, на належне тобі місце.
– Сенатор цікавиться старожитностями, – писар відчепив шаблю, сів.
– Старожитностями? – насторожився Буднівський.
– Він зі своїм стольником паном Леваї, хоче оглянути ті яри, де колись були поганські капища.
– І чого він там шукає?
– Не відаю, – знизав плечами Виговський. – Якихось скарбів, певне.
– Які там скарби, – пихнув димом Чиж. – Звідти всі скарби давно викопали.
– Всього не викопали, – Нестеренко й собі запалив люльку. – Батько знали одну відьму, що жила під Масловим Ставом. Вона казала, що є там казан у землю вкопаний. Він такий здоровенний, що в ньому одразу сім волів можна зварити, а важить як півсотні конів. Він там глибоко в землі. Татари колись його дістати хотіли, на мідь порубати. А казан той не дався нехристям, ще глибше в землю зайшов. Відьма до того казана ходила, ворожила на ньому.
– Байка, – буркнув Буднівський. – Немиричу треба не в Маслов Став. Йому треба до Лисянки, головна відьма там живе.
– Ти про старостиху? – Нестеренко марно намагався розпалити люльку.
– В Лисянці тепер живе вдова старости Даниловича, най він з миром спочиває, – пояснив Виговському Чиж. – Всі кажуть, що вона там відьмачить та дівок своїх мордує. Може Левко й діло каже. Якщо по тим справам, то кращої сенатору не знайти. Але навіщо йому те все? Кажуть, що кальвінівські відступники старим поганством бридяться.
– Коли в Лободи жінка збісилася, то старостиха допомогла, – докинув Буднівський.
– В ліс її водила, – підтвердив Нестеренко. – А з лісу та прийшла тихою. Кажуть, що вагітна тепер.
– Отож, пане писарю, – всміхнувся осавул, – передасте сенаторові: якщо треба з когось вигнати біса, то нехай їде до Лисянки.
Один із підстрелених у трактирі драбів не переніс дороги. Немирич сам поїхав домовлятися про панахиду. Піп, що правив у Михайлівській церкві, погодився взяти до свого дому поранених та порадив сенаторові зупинитися за міськими укріпленнями, у садибі сотника Манойловича. Немирича така резиденція влаштовувала. Тим більше, що садибу укріпили не згірше від замку – обвели ровом, опасували частоколом та підняли над укріпленнями дві бойові вежі.
Сотник на все Київське воєводство славився своєю гостинністю. Цей немолодий вже, проте жвавий та санґвінічний черевань