Унія. Володимир Єшкілєв
речовини. Він обережно поклав приймач на стіл, сів на краєчок ліжника й спробував заглянути в доньчині очі.
– До тебе прийшло знання?
– Так, – пророчиця відкинула край кожуха, її плечі біліли у брудній темряві, наче мармурові. – Тут вже небезпечно.
– Але ж я от-от вироблю тинктуру… – промурмотів Лібр, повернувся до реторт і зменшив полум’я під випаровувачем. – До молодого Місяця залишилося менше тижня.
– На Киддуш Лебанах67 небезпека зміцніє.
– Ти впевнена?
– Так.
– А куди ми підемо?
– На схід.
– Східніше від цього сходу? До Тартарії?
– Так.
– А що там?
– Призначення.
– Це неправильно, – тяжко зітхнув алхімік. – Тільки я підійшов до стадії Лева, тільки вийшов на арканічний шлях, як знову все руйнується. Там, у Тартарії, лише варвари, які не відрізняють істинного золота від підлої амальгами. Там Мистецтво не потрібне нікому. Та й дістати необхідних інґрадієнтів не вийде.
– Лише там наше призначення.
– Тобі сказав якийсь дух?
– Не дух.
– А хто?
– Все було, як того разу у Празі.
– Багатойменна?
– Ми не можемо тут залишитися. І не лише тому, що Вона невблаганна. Якщо залишимося, нас вб’ють.
– А де ми там дістанемо гроші?
– А де ми діставали гроші у Празі?
– Ти переоцінюєш свої принади.
– Хіба ж я не біла троянда ночі? – дівчина вислизнула з під кожухів, явивши вбогому просторові своє скульптурне, наче виточене різцем Берніні, тіло. – Хіба не гармонійне вмістилище Пневми?
– Радше вмістилище Нефеш, – буркнув Лібр, проте не зміг відірвати погляду від Палліди, тіло якої немов світилося, а волосся хвилями спадало на міцні стегна.
– Нехай і Нефеш, – посміхнулася пророчиця. – Але навіть в столітніх старців від цього, – вона обома долонями повільно провела стегнами й між стегнами, волога зблиснула на її пальцях, – твердіють прутні.
– Як давні майстри проектували властивості золота на мідь і бронзу, так і Вона спроектувала свої властивості на твою плоть. Попри все, я радий, що свого часу допоміг цій проекції.
– Так навіщо ж ти кажеш, що я переоцінила свої принади? – змавпувала батькову манеру дівчина.
– Ти ще дитина. Твоє тіло лише дозріває до слави.
– Тіло не метал, воно досконале на різних стадіях. Просто форми досконалості відмінні. В Тартарії вельможи цінують світанкові станції досконалості.
– Субстанції, так, – кивнув Лібр. – Серед хіміків також були адепти, які настільки прив’язувалися до здобутих ними тинктур, що забували про мету Мистецтва. Вони доводили тинктури до неймовірної концентрації, до perfectio, але на тому й зупинялися. Унія арканічних елементів залишилася для них недосяжною.
– Поки ми доберемося до золотих дворів Тартарії, моє тіло дозріє до найдовершенішої форми. Я з’явлюся в диких землях за Борисфеном, огорнена непереможною вродою, – Палліда повільно виструнчилась,