Унія. Володимир Єшкілєв
передбачили у підмурівку Колодязної вежі. Намісник розміркував, що крига на річках потоньшала і татарські чамбули навряд чи прорвуться до глибин Речі Посполитої. За мирних часів вузькі й мало кому відомі двері, призначені для нічних вихваток, не виглядали аж надто важливими для замкової безпеки.
Не варто й згадувати, що намісник не довів свого рішення до княжого відома.
Проти ночі розклепані двері відчинили, а через ров перекинули розбірного містка. Циганки ж привели до цитаделі доньок такої вроди, принесли стільки міцних напоїв та їдла, що до казарм збіглася, зійшлася та сповзлася ледь не вся охорона. Й не лише з цитаделі, але й міських мурів. Навіть караульні, що мали пильнувати браму, залишили там наймолодшого з воротарів і прокралися крізь завітні двері. Намісник з офіцерами, безперечно, ризикували, бо тієї ночі місто і замок можна було взяти голими руками. Але ж й свято, правду кажучи, вартувало найгострішого ризику. Це було пречудове, солодко-виснажливе й де в чому неповторне застілля, про яке його учасники згадували ще багато-багато років по тому, хоча й не на повний голос. Адже саме під час циганського свята в замку трапилася неприємність, що, врешті-решт, коштувала кільком офіцерам патентів, а простим драбам – здоровенних шматків шкіри на спинах і задницях.
Коли сулії з ракією та оковитою спорожніли на три чверті, а циганки скинули найближчі до плоті спідниці, біля розбірного містка знайшли мертвого драба. Ран на ньому не помітили й старшини вирішили, що ракія фатально подіяла на нездорові нутрощі. Аби не псувати свята, офіцери наказали покласти тіло в найхолоднішому з казематів.
А ранком новин побільшало. Виявилося, серед іншого, що зник молодший брат одного з охоронців, котрого залишили стерегти під Арматною. Хлопця так ніколи й не знайшли. Разом з ним із секретного підземелля зникли чорнокнижник з донькою та кілька важких скринь, що їх і шістьом підняти було б несила. Ті, хто гостив на святі, розповідали, що відчували якусь сатанинську пульсацію в голові та металевий присмак у роті. Вони клялися, що їх обезволила чаклунська сила, що міститься у циганських трунках. Утім медикус не знайшов нічого відмінного від ознак важкого похмілля.
Князь лютував і дивився крізь засклене вікно, як батоги гуляють спинами його драбів та челядників. А в шинках шепотіли, що клята сімейка перетворилася на велетенських кажанів, взяла до кігтів скрині з золотом й відлетіла до бусурманських земель. За цими подіями мало хто помітив, що циганство щезло з краю все до останнього. Гетьман посилав комонних на пошуки, але табір немов розчинився серед тих модринових лісів, що розмежовували землі Белзького, Волинського та Руського воєводств.
І лише за тиждень один із охоронців, що лікував у шинках скривджену душу, присягнув небуденними іменами, що бачив малу чорнокнижницю на тому вікопомному застіллі. Що вона, наче степовий вихор, танцювала, крутилася й вигиналася голою на столі, а потім, знесиливши двох знаменних, одягнула на себе циганські лахи, підхопила бубна й зникла так само нагло