Унія. Володимир Єшкілєв
– дівчина криво всміхнулася. – Він казав мені, що зброєю аристократки є отрута. Мав рацію. Гетьманчиха знайде трунок і заплатить тим, хто доправляє нам їжу.
– Може бути, – спохмурнів алхімік. – От, холера… Тепер я не їстиму.
– Я перевірятиму їжу.
– Ти, дитино, навчена на арсені і ртуті. А якщо та жінка купить рослинний трунок? Тут повно відьом, здатних зробити настоянку з поганок або й «білу діву».
– Треба вшиватися.
– Буде не легко.
– Без зовнішньої допомоги не вийде, – після довгого мовчання визначила Палліда. – А в місті дуже мало знайомих.
– Я знаю, до кого звернутися, – перейшов на латину Лібр. – Але ти маєш прикинутися смертельно хворою.
– І що?
– Скажемо гетьманові, що тобі потрібні ліки, про які не відає його вірменський болус69.
– Ну й ім’я ти придумав для товстуна, – розсміялася дівчина. – А якщо гетьман не схоче, аби сюди приходили сторонні?
– Спочатку не схоче, а потім згадає, як воскресав у тобі його мертвий прутень, – алхімік не без темного задоволення зауважив, що його донька здригнулася; ледь помітно, але здригнулася. Він здивувався власнїй зацікавленості, на всяк випадок прислухався до своєї внутрішньої порожнечі; проте там, як і всі останні роки, панував холод.
Лібр провів крізь думки кілька охоронних формул, сухими губами прошелестів невимовлюване ім’я і вголос мовив:
– Зрештою, не обов’язково зустрічатися саме тут. Треба лише сказати кілька слів.
– Я розумію, – кивнула Палліда. – Ти закличеш того аптекаря-єврея, у якого купував галицький камінь? А якщо гетьман скаже тобі написати рецептуру й відправить до аптеки болуса?
– Тоді… – алхімік на хвилину задумався й ціла система зморшок, що нагадувала султанську таґму, ускладнила його чоло. – Тоді я присягну забороненими іменами, що навіть заради тебе не стану ділитися з ним секретом. А відтак присягну, що лише дам аптекареві таємну складову засобу та усно передам інструкцію. Буду бити себе в груди, валятися в нього під ногами, обіцяти все на світі.
– Може спрацювати, а може й ні, – дівчина застрибнула під кожухи. – Гетьман не дурник.
– Ніхто й не вважає його дурником.
– Правильно.
– Утім, профанам – профанне.
– А профанкам – прокляття.
– Не будемо про це, – повертаючись до реторт, Лібр показав на стіни. – У казематах роблять хитрі шпарини.
– Я б давно відчула.
– Марс береже обережних.
Минуло три доби, перш ніж до княжого замку покликали аптекаря Пінхаса. Конецпольський дозволив батькові хворої зустрітися з ним у палацовому покої в присутності двох досвідчених драбів. Побачивши Лібра, Пінхас жодним рухом не виказав, що знає алхіміка. Він мовчки вислухав довгі формули, мовлені мовою, якої драби не чули ані в землях Корони, ані в далеких походах, взяв фіал з коричневим порошком, дві золоті монети, розкланявся й пішов.
Решту того дня з пічної труби над аптекою йшов синюватий дим, а вулицею розповзався дивний запах, від якого пси