Листи до Мілени. Лист батькові. Франц Кафка
ще що: якщо до кінця цих двох тижнів Ви ще так само твердо, як у п’ятницю, хотітимете, щоб я приїхав, – я приїду.
Ваш Ф.
(Меран, 3 червня 1920 р.)
Бачите, Мілено: ранок, я лежу в гойдалці, роздягнений, наполовину на сонці, наполовину в тіні, після майже безсонної ночі; чи міг я заснути, якщо я, занадто легкий для сну, весь час кружляв над Вами, якщо я справді, точнісінько як Ви пишете, був нажаханий тим, що «пливе до мене в руки», нажаханий в тому розумінні, в якому були нажахані, за розповідями, пророки, що були слабкими дітьми (вже чи ще, в даному разі байдуже) і раптом почули голос, який їх закликав, і жахнулись, і не хотіли, і упиралися ногами в землю, охоплені страхом, який розриває мозок, – але ж вони і раніше чули голоси, але тут не могли зрозуміти, чому саме цей голос звучить так жахливо, чи слух їхній занадто слабкий, чи голос занадто могутній, – і не розуміли також, будучи дітьми, що голос уже здобув перемогу й окублився в них саме завдяки цьому наперед посланому віщому страху, ними випробуваному, – хоча саме по собі це ще нічого не говорить про їхній пророцький дар, бо голос чує багато, а ось чи гідні вони його, це, якщо дивитися неупереджено, ще питання, і безпеки заради краще відразу відповісти на нього суворим і рішучим «ні», – загалом, ось так я лежав, коли прийшли обидва Ваших листи.
Одна риса, здається, у нас спільна, Мілено: ми такі боязкі і залякані, кожен лист вже інший, майже кожне страшиться переднішого, а ще більше – у відповідь. Ви ж бо за своєю природою не такі, це відразу видно, а я – можливо, навіть і я своєю натурою не такий, але це майже стало натурою і проходить лише в припливі відчаю, хіба що ще в гніві і – не забути – в страху.
Іноді в мене таке враження, що у нас із Вами загальна кімната з двома дверима, розташованими одні проти одних, кожен тримається за ручку, і трохи в одного здригнуться вії, як інший уже вислизає у двері, а варто першому сказати ще бодай слово, інший напевно наступної миті закриє за собою двері, та й шукай вітру в полі. Він, звичайно ж, відкриє двері знову, бо цю їхню кімнату, напевно, і покинути-бо неможливо. Якби перший не був двійником другого, він був би спокійніший, він удавав, що і не дивиться в той бік, не поспішаючи прибирати у кімнаті, наче вона нічим не відрізняється від усіх інших, – а він натомість робить те ж саме біля своїх дверей, а іншого разу вони навіть обидва опиняються за дверима, і ось прекрасна кімната порожня.
З цього випливають болісні непорозуміння. Ви скаржитесь, Мілено, що з деяких моїх листів, як їх не крути, нічого не витрусиш, але ж усе це, якщо я не помиляюся, саме ті самі листи, в яких я був такий близький до Вас, так гамував свою кров (і Вашу теж), і така була в них лісова глиб, таке заспокоєння в спокої, коли і справді не хочеться говорити нічого іншого, крім того лише, що крізь верхівки дерев видно небо, і це все, а за годину повторюєш те ж саме, – хоча, Ви маєте рацію, в цьому «ani jediné slovo, které by nebylo velmi dobře uváženo».[23] Таке блаженство і триває недовго, хіба що мить, – і знову сурмить у свої труби безсонна ніч.
Подумайте також
«Жодного слова, яке б не було ретельно зважене» (