Листи до Мілени. Лист батькові. Франц Кафка

      Усе ж таки людина – зразок дурості. Я читаю книгу про Тибет, доходжу до опису селища в горах на кордоні з Тибетом, і раптом на серці стає важко, таким невтішно сиротливим видається мені там це село, таке далеке від Відня. Причому дурістю я називаю те, що Тибет далеко від Відня. Хіба ж далеко?

      (Меран, 2 червня 1920 р.)

      Сьогодні в обід прийшли відразу два листи від Вас; їх би не читати, а розкласти на столі, заховати в них обличчя і втратити розум. Але тут-то і з’ясовується, як це добре, що ти його вже майже втратив, бо за залишок потім чіпляєшся щонайдовше. І тому мої 38 єврейських років говорять перед лицем Ваших 24 християнських.

      Як же воно так? Куди дивилися світові закони і вся небесна поліція? Тобі 38 років, і ти так утомився, як, напевно, від віку взагалі не втомлюються. Вірніше сказати, ти зовсім не втомився, а став неспокійним, ти зайвого кроку боїшся ступити на цій землі, що рясніє пастками, і тому у тебе фактично весь час обидві ноги в повітрі; ти не втомився, а тільки боїшся страшної втоми, яка змінить цей страшний неспокій і яку (адже ти єврей і знаєш, що таке страх) можна уявити собі – в кращому випадку – як тваринне животіння, з тупим ідіотським поглядом, у садку божевільні позаду Карлової площі.

      Добре, ось ти такий. Не в один бій примудрився ти вплутатися, зробив при цьому нещасним і друга, і ворога (а навколо ж були навіть суцільно друзі, милі, добрі люди, не вороги), ставши при цьому вже інвалідом, з тих, кого кидає в тремтіння один вид іграшкового пістолета, і ось раптом, раптом ти ніби покликаний звести великий бій в ім’я звільнення світу. Чи не дивно все це?

      Згадай також, що, напевно, найкращою порою у твоєму житті, про яку ти, власне, нікому ще по-справжньому не розповідав, були ті вісім місяців у селі два роки тому, коли ти, вважаючи, що вже підбив усьому підсумок, зосередився тільки на самому в тобі безсумнівному і почувався вільним – без листів, без цього затяжного п’ятирічного листування з Берліном, під крилом твоєї хвороби – і при цьому тобі зовсім не багато треба було в собі міняти, просто твердішою рисою обвести колишні тонкі контури твого єства (адже лице твоє під сивим волоссям майже не змінилося, відколи тобі було шість років).

      Що це був не кінець, ти, на жаль, зрозумів за останні півтора року, і тут ти падаєш так, що нижче майже нікуди (я не беру до уваги останню осінь, коли я чесно вів боротьбу за шлюб), і потягнув за собою іншу людину, милу і добру дівчину, зразок жертовного самозречення, – о, нижче впасти нікуди, жодного виходу, і в безодні теж.

      Добре, і ось тебе кличе Мілена, і голос її з рівною силою проникає в розум і серце. Мілена, звичайно, тебе не знає, наскільки кілька твоїх оповідань і листів засліпили її; вона як море – в ній та ж сила, що і в морі з його водною громадою, але в невіданні своєму ця стихія спадає на тебе всією своєю міццю, підкоряючись волі мертвого, а головне, далекого місяця. Вона тебе не знає, але, можливо, передчуває істину, коли кличе тебе. Адже в тому, що твоя реальна присутність уже не засліпить її, ти можеш бути впевнений.