Листи до Мілени. Лист батькові. Франц Кафка
якраз перед обідом прийшов цей лист, я міг узяти його з собою, витягнути з кишені, покласти на стіл, знову заховати в кишеню, ну, словом, як пальці звичайно грають з листом – дивишся на них і радієш цим дітям. Своїх візаві, генерала та інженера (чудові, милі люди), я часом не впізнавав, чув їх ще рідше, їжа – сьогодні я знову почав їсти (вчора не їв узагалі) – мені теж не надто заважала, з арифметичних вправ, які були влаштовані після обіду, короткі завдання були мені куди ясніші за довгі рішення, під час яких мені натомість відкривався в розчинене вікно вид на сосни, сонце, гори, село, а перш за все – далеко за ними вгадувався Відень.
Утім, потім я уважно прочитав лист, себто уважно я прочитав недільний лист, читання листа від понеділка прибережу до отримання наступної вісточки від Вас, там є речі, які я не здужаю читати з усією увагою, видно, я ще не цілком здоровий, але ж цей лист і застарів, – за моїми розрахунками, в дорозі п’ять листів, принаймні три з них уже тепер мають бути у Вас в руках, навіть якщо знову один загубився і замовні йдуть довше. Тепер мені тільки й лишається, що просити Вас відповісти відразу і знову сюди, досить одного слова, але воно повинно бути таке, щоб у всіх закидів з листа, надісланого в понеділок, пообламувалися шпильки і можна було цей лист прочитати. До речі, це був якраз той понеділок, коли я тут (зовсім не безнадійним чином) міцно струсонув свої розумом.
А тепер інший лист. – Але вже пізно, після декількох непевних обіцянок я нині твердо обіцяв тому інженеру зайти і подивитися великі малюнки його дітей, які сюди не принесеш. Він хіба що трохи старший за мене, баварець, фабрикант, дуже вчений, проте веселий і мудрий, у нього було п’ятеро дітей, живі лише двоє (між іншим, дітей у нього більше не буде, через дружину), хлопчику вже 13, дівчинці 11. Що за світ! А він держить його рівновагу. Ні, Мілено, Вам не варто заперечувати проти рівноваги.
Ваш Ф.
Завтра знову. Але якщо виявиться післязавтра, вже, будь ласка, без «ненависті», обійдемося без неї.
Я ще раз перечитав недільного листа, він іще гірший, аніж я думав по першому прочитанні. Треба б, Мілено, взяти Ваше обличчя в долоні і глянути Вам просто в очі, щоб в очах іншого Ви побачили себе і відтоді неспроможні були навіть подумати про те, про що Ви там понаписували.
(Меран, 4 червня 1920 р.)
Перш за все, Мілено: що це за помешкання, в якому Ви писали в неділю? Просторе й порожнє? Ви сама? День і ніч?
Напевно, сумно-таки гарної недільної днини сидіти там на самоті проти «чужої людини», обличчя якої – це лишень «пописаний аркуш паперу». Наскільки ж краще ведеться мені! Кімната у мене, правда, маленька, але зате тут справжня Мілена, яка, безумовно, втекла від Вас на неділю, і, повірте, бути біля неї чудово.
Ви нарікаєте на марність. В інші дні було і буде інакше. Одна фраза (з якого приводу вона була сказана?) жахає Вас, але ж вона так зрозуміла і в цьому сенсі звучала – вголос або подумки – вже хтозна-скільки. Людина, охоплена своїми демонами, абсолютно несвідомо мститься ближньому. У такі хвилини