Григорій Косинка. Отсутствует
у тумані… Тримаючись на нервах і завдяки підтримці товаришів, диплом я захистила. Одержала звання «кінооператор спеціальних методів кінознімання» та відрядження на Київську кінофабрику.
Сказали мені у відділі кадрів:
– До роботи приступити 18 грудня.
І скоїлася страшна трагедія… Не особиста, ні… Трагедія нашої культури, нашого народу…
18 грудня я прийшла на студію. Дорогою мене зустрічали мовчазні, сповнені жаху погляди… Подумала – довідались, що Косинку заарештували…
У відділі кадрів на моє привітання майже не відповіли, а хтось з товаришів сказав:
– Ти читала сьогодні газету?
– Ні, ще не чи-та-ла-а, – ледве промовила я.
– То прочитай. – І подали газету…
Полоснув невимовний біль, обважніли ноги, скам’яніло в горлі повітря… 18 грудня 1934 року Косинки не стало.
Він став жертвою сваволі й беззаконня в часи культу особи. Йому ледь виповнилося тридцять п’ять…
У довідці Військової колегії Верховного Суду СРСР від 5 листопада 1957 року сказано: «…Вирок Військової колегії від 13–14 грудня 1934 року відмінено і справу за відсутністю складу злочину припинено. Косинка-Стрілець Г. М. реабілітований посмертно».
Розвиткові радянської культури, українській літературі, чесному служінню своєму народові присвячував і віддавав він усю пристрасть свого серця…
З моєї розповіді не повинно скластися враження, що Косинка завжди був жартівливий, безжурний, а життя його було безхмарне. Безперечно, ні. Якби був тільки таким, то не зміг би з такою силою змальовувати найтонші нюанси людських переживань. І не був би таким глибоким психологом і знавцем людини.
Був він звичайною людиною, з усіма притаманними їй властивостями й рисами. Бував у нього й мінорний настрій. І причини бували вагомі… Цькували й клювали його в останні роки немало. У короткому його життєвому шляху недоброго на його долю випало більше, ніж слід би одній людині. Але гідності, бадьорості не втрачав. Був оптиміст і великий життєлюб. Безмежно любив людей і життя у всій його багатогранності. А для народу своїм словом встиг зробити тільки частку того, що міг…
З плином часу рани серця не так ниють, та не загояться вони н і к о л и…
Давно вже немає Косинки. Могила його невідома… Я ж бачу його тільки живим, з м’якою мудрою усмішкою, ясними вдумливими очима, повними надзвичайної життєвої сили…
Його молодий голос звучить завжди ласкаво, бадьоро, рішуче, як у повсякденній розмові, так і в години творчого натхнення. Слово його дзвінке, прозоре, соковите і, як вогонь непогасний, горить у серці людському…
Та ти й не вмер. Ти пішов із життя, але й залишився в ньому, бо є твоє живущеє слово. Є шанування й увічнення.
Косинчині розповіді
Минуле у розповідях живе, тому я переповідаю тут епізоди з життя Григорія Косинки, які розкривають деякі деталі його творчості. Гадаю, що читач не без інтересу познайомиться з окремими моментами створення новел та образів.
«…пахли степом
мої