Григорій Косинка. Отсутствует
що писати, з чого почати?
– А почему вы не пишете? – почув я звернення нашого викладача Павла Івановича…»
З розповідей Григорія Михайловича я уявляла собі Павла Івановича людиною вже похилого віку, високою на зріст, з глибокими залисинами, яка мала ласкаві, привітні сірі очі, що дивилися прямо в обличчя співрозмовникові.
«Павло Іванович був такою людиною, що у кожного викликав бажання бути відвертим – розкритися перед ним до кінця, – говорив Григорій. – Так було й тепер. Побачивши, що я розгублено мовчу, він потихеньку повторив запитання: “Почему?” Я ледь чутно проказав: “Я родился в селе…” “Ну и что же, так и пишите все, как было”.
Це було сказано так, що миттю зникли розгубленість, сумніви, вагання. Я впевнено взяв перо і написав про “все, як було”».
Григорій Михайлович розповідав мені, що він тоді описав краєвиди рідного села, хатину, де народився, розповів про своїх батьків-селян і про діда Романа, який вчив його грамоті. І вийшло так, що найбільше уваги приділив своїй любові до книги. Проте не обминув ні злиднів у сім’ї, ні роботи на панських ланах, ні тих своїх копійчаних заробітків.
«За тиждень, – від далі Григорій Михайлович, – повертаючи нам зошити, Павло Іванович сказав, що мій твір – один з кращих. Червона масна п’ятірка прикрасила мій зошит. Але не вона була причиною радісного збудження, а слова Павла Івановича: “Вам учиться надо дальше. У вас талант и незаурядннй”. “Це моя мрія”, – радісно зірвалось у мене. О, мені здавалося, що це була найщасливіша хвилина мого життя…»
Зі слів Григорія Михайловича у мене залишилося враження, що Павло Іванович не шкодував для нього часу; радив, що прочитати, а потім розпитував, який твір сподобався, хто з героїв справив на нього враження, хто сподобався? Григорій Михайлович завжди з хвилюванням та інтересом чекав розмов з Павлом Івановичем. Завжди після того у нього був піднесений настрій.
«Літературу я студіював з захопленням, – згадував Григорій. – А час минав… Я склав екстерном іспити за шість класів гімназії і на той час завершив своє навчання.
Я зберіг у пам’яті поради Павла Івановича, й у мене залишилися зошити з його помітками та червоними п’ятірками… І все…»
1919 рік. Київ. Тяжкий період в історії нашої країни: голод, холод… Даремне шукання роботи, систематичне недоїдання все частіше наштовхували Григорія Михайловича на думку, чи не поїхати додому на село?
«Складаючи пожитки, – розказував він, – я побачив старі свої зошити… Неначе вони повернули мене до дійсності, до моїх бажань і прагнень. Мені здалося, що саме тут приховано найдорожче в світі. Хіба такі вже страшні ці тимчасові злидні?
Я перечитував усі свої твори й в одному з них, де писав про своє дитинство, а саме про роботу на григорівських та гусачівських ланах, звернув увагу на чітку червону рису, її зробила в свій час рука не байдужої мені людини. Павло Іванович так позначав найвдаліші місця наших творів. “І чому я тоді так мало написав про це – всього декілька рядків?”
Уявивши перед собою постать Павла Івановича, згадавши його слова,