Пригоди Клима Кошового. Андрей Кокотюха
Сподобалося воно не всім – двоє голосів, один з них – дівочий, ніби навмисне затягнули знову вже знайоме:
Але мі сі ніч не стало,
Бом я гультяй, яких мало!
Відповіддю цього разу став сильніший запотиличник. Відвалив уже той, хто сидів поруч із зухвальцем, на якого не діяли зауваження. Той знову рипнувся, але з голови збили картуза, перекинули через стіл, ще раз і ще, не даючи власнику його зловити. Нарешті натягнули, вже козирком назад, і аж тепер у тому кутку стало тихо.
– Проходьте, пане Кошовий.
Це говорив чоловік за столом. Рука вказала на місце в кутку. Клим пройшов та всівся. З правого боку від нього тут же розмістився Тима, й адвокат опинився ніби в лещатах. На столі горіла велика товста свічка, тож Кошовий міг роздивитися, хто сидить навпроти. А заодно краще розгледіти шепелявого.
Крім голосу, Тима нічим іншим не вирізнявся. Високий, жилавий, але таких вулицями ходить багато. Чоловік навпроти теж не був прикметним, хіба густими бровами, довшим, ніж того вимагали правила пристойності, волоссям та клиноподібною борідкою. Потиснувши простягнуту йому через стіл руку, Кошовий відчув силу потиску, а значить – силу й вагу того, хто обрав для знайомства подібний екзотичний спосіб.
– Мене називають Густав Сілезький, – назвався чоловік. – Про вас я прочитав не в сьогоднішній ранковій газеті. Навів довідки, щойно ви зловили мого вар’ята-небожа, а йому дали квач[39] через той бісів клінгер.[40] – Вглядівши цілковите нерозуміння в Климових очах, сказав інакше: – Заарештували, бо знайшли при ньому годинник.
– Кого?
– Новотний, Зенек, – повторив Сілезький терпляче. – Мій небіж. Сьогодні вдень мені дозволили відвідати його в тюрмі. Поки його не перевели в Бригідки,[41] а тримають у коцябі, в слідчій тюрмі, де колишній міський арсенал. Тому влаштувати нашу зустріч мені вдалося. Не треба вам знати, пане Кошовий, хто я і чим займаюся. Досить знати: на певні кола у Львові маю великий вплив. За інших обставин знайти мене отак, запросто, ви б не змогли. Навіть якби дуже хотіли й від того залежало, без перебільшення, ваше життя.
– Я повинен пишатися з такої честі?
– Ви дарма іронізуєте.
– Жодної іронії. Навпаки, хочу розібратися в тутешніх звичаях. Раптом мені справді знадобиться ваша допомога, пане Сілезький.
– Якщо вона вам колись знадобиться – не позаздрю.
– О! Чого це так?
– Бо люди, й не лише подібні до вас, шукають мене у випадках, коли справи гірші, аніж просто погані. Але вам уже пощастило. Думаю, в разі чого вирішите свої труднощі коротшим шляхом.
– Тобто?
– Ну, мене жодного разу не підвозила додому в своєму екіпажі пані Магда. З її покійним чоловіком ми кілька разів неформально говорили на різні важливі теми. Хоча, признаюся, покійний директор Богданович дуже хотів бачити мене в Бригідках, і то надовго. Пані ж Магда має значний вплив там, де я його лише обережно шукаю. У неї більше можливостей, пане Кошовий. Але й вона не в змозі витягнути мого небожа з коцяби.
– Я