Пригоди Клима Кошового. Продовження. Андрей Кокотюха
Тобто звали. Вона загинула не так давно, і ви її знали.
Губи стиснулися, очі блиснули недобрим, Климові цей погляд уже був знайомий. Нічого доброго не віщував. Проте він чудово знав, куди прийшов, до кого й навіщо.
– Анна приходила до вас сюди. За три дні до того, як їй перерізав горло той, кого називають Різником із Городоцької.
– Не розумію вас, – відчеканила Магда. – Так само не бачу причин, із яких ви знову дозволяєте собі зі мною більше, ніж того вимагають…
– Ядвіга.
Це вирвалося мимоволі. Кошовий справді дотепер не міг собі дозволити ані увірватися до Магди отак, ані тим більше – перервати саму пані Богданович на півслові. Клим не впізнавав себе. Проте, витримавши пекучий погляд, повторив:
– Ядвіга. Вам нічого не говорить це ім’я?
На її обличчі не здригнувся жоден м’яз, хоча його віко нагадувало про себе, як ніколи. Магда спокійно, одна за одною, підтягнула рукавички за довгі краї, потім повернулася, кинула через плече:
– Ходіть.
До апартаментів піднімалися мовчки. Щойно зайшли та Кошовий щільніше причинив за собою двері, Магда стала посеред зали, поставою нагадуючи жінку-воїтельку. Очі метали блискавиці, тепер вона вже не стримувала себе, дала волю гніву:
– Що ви собі дозволяєте, пане Кошовий! За кого себе маєте! Розумієте, ким тепер стали, але забули, ким були не так давно! Одне моє слово – і вас не буде!
– Як не стало Анни?
Клим дивувався власному спокою. Магда мала рацію: він справді вже не той бідний емігрант, котрий втік із Києва до Львова п’ять років тому. Підтвердження цьому не забарилося – Магда чи не вперше від часу їхнього знайомства втратила рівновагу, впевненість у собі, знітилася й не заперечила – огризнулася:
– До чого ви хилите? Чому ви взагалі прийшли до мене з якоюсь Анною? Що у вас є проти мене?
Кошовий не стримався – стягнув рукавичку, аби краще, ефектніше клацнули пальці.
– Ось! Є, пані Магдо! Але не проти вас. Я прийшов з цим винятково як друг. Вірите, не вірите, проте я хочу представляти ваші інтереси.
– Де?
– Тут. У цій кімнаті.
Щоки Магди палали. Вона з останніх сил намагалася тримати себе в руках. І Клим не знав, чому вона може дати волю – гніву чи слабкості. Кинеться на нього з пазурами чи впаде зомліла.
– Гаразд. У чому мій інтерес?
– Не бути звинуваченою в убивстві повії Анни. Скажу більше – я хочу убезпечити вас, пані Магдо, від звинувачень у зв’язках із божевільним убивцею. Чи він не такий уже й божевільний? Раптом – прагматик, котрий вдає з себе хворого?
– Сказане вами зараз не вкладається в голові.
– Згоден. Тим на більшу небезпеку ви наражаєтесь.
Кошовий говорив рівно, спокійно, не тиснув, не намагався наблизитись. Вони розмовляли, немов з різних берегів річки.
– Усе одно не розумію.
– Чудово розумієте. Досить кружляти, слухайте й відповідайте. Можете слухати, не відповідаючи. Як краще?
– Слухаю, – просичала Магда.
Клим нарешті зняв капелюха, прилаштував на крісло.
Сам став позаду, вперся об вигнуту спинку.
– Анна,