Шлях королів. Брендон Сандерсон
підняла свій жезл і зробила тому знак замовкнути. На губі у неї була невеличка виразка. Їй пішов би на користь мелений корінь лай-трави.
– Оголи торс! – наказала вона.
Каладін глянув їй просто в блакитні очі та відчув непоборне бажання плюнути в обличчя цієї жінки. Але ні. Ні, він не міг собі цього дозволити. Не тоді, коли в нього був шанс. Він висмикнув руки зі своєї схожої на мішок одежини, і її верхня частина повисла на поясі, відкриваючи груди.
Попри вісім місяців рабства, його мускулатура була куди кращою, ніж у решти.
– Чимало шрамів як для такого молодого, – задумливо промовила аристократка. – Ти з колишніх солдатів?
– Так.
Спрен підлетіла до жінки й почала вдивлятися в її обличчя.
– Найманець?
– Армія Амарама, громадянин другого нану, – відповів Каладін.
– Колишній громадянин, – миттю втрутився Твлакв. – Він був…
Жінка знову скористалася жезлом, щоби змусити того замовкнути, і гнівно блиснула очима.
Тоді відкинула жезлом Каладінове волосся й оглянула тавро.
– Ґліф «шаш», – сказала вона й зацмокала язиком. До неї підскочило кілька ближніх солдатів, ухопившись за руків’я мечів. – У мене на батьківщині рабів, котрі заслуговують на нього, просто страчують.
– Їхнє щастя, – відказав Каладін.
– А як ти опинився тут?
– Декого вбив, – відповів Каладін, старанно готуючись брехати. «Будь ласка… – звернувся він подумки до Вісників. – Молю». Чимало води спливло відтоді, як він востаннє про щось їх просив.
Жінка звела брову.
– Я вбивця, Ваша Світлосте, – продовжив Каладін. – Напився й наробив дурниць. Але списом я орудую не гірше за інших. Візьміть мене до війська вашого ясновельможного. Дозвольте знову воювати.
Вийшло не надто переконливо, та ця аристократка ніколи б не дозволила йому вдруге стати в стрій, якби гадала, що він дезертир. Краще вже зажити слави вбивці з необережності.
«Будь ласка…» – вкотре подумав він. Знову стати солдатом. На мить це здалося йому найбажанішою річчю з усіх, що він коли-небудь хотів. Краще вже загинути в бою, ніж животіти, випорожнюючи нічні посудини.
Обіч нього до світлоокої підступив Твлакв. Він глянув на Каладіна й зітхнув.
– Він дезертир, Ваша Світлосте. Не слухайте його.
«Ні!»
Каладін відчув, як вибух палаючої люті спопеляє його надію. Він простягнув руки до Твлаква. Задушити цю погань, а тоді…
Щось ляснуло його по спині. Він застогнав, втратив рівновагу й завалився на одне коліно. Аристократка відступила назад і стривожено притисла захищену руку до грудей. Один із солдатів ухопив Каладіна й знову підняв на ноги.
– Що ж, – нарешті сказала вона, – шкода…
– Я можу битися, – проричав Каладін, перемагаючи біль. – Дайте мені списа. Дозвольте мені…
Вона підняла свій жезл, роблячи знак замовкнути.
– Ваша Світлосте, – втрутився Твлакв, уникаючи