Шлях королів. Брендон Сандерсон
стіл. Цікаво, що вони робитимуть, якщо він і справді впритул наблизиться до виплати боргу? Напевно, він так ніколи і не дізнається: залежно від розміру плати мостобудівника, для цього могло знадобитися від десяти до п’ятдесяти років.
Світлоока направила більшість рабів валити ліс. Із півдюжини найбільш охлялих потрапили на роботу в їдальні – всупереч тому, що вона говорила раніше.
– А цих десятьох, – сказала аристократка, вказуючи жезлом на Каладіна та решту рабів із його фургона, – відправте в команди мостонавідників. Скажіть Ламарілу та Ґазу, що ось цей високий заслуговує на всю повноту їхньої гостинності.
Солдати засміялися, й один із них штурханами погнав невільників уперед по стежці. Каладін стерпів: у цих людей не було причин для ніжності, і він не дасть їм приводу для ще більшої жорстокості, адже якщо солдати-громадяни й ненавиділи когось іще сильніше, ніж найманців, то це дезертирів.
Ідучи, куди вели, він не міг не помітити прапора, що майорів над табором. На його полотнищі був той самий символ, що й на мундирах солдатів: жовтий диґліф у формі башти й молота на темно-зеленому полі. Це було знамено великого князя Садеаса, верховного правителя рідного округу Каладіна. Що ж привело його сюди – іронія долі чи посмішка фортуни?
Солдати байдикували й валандалися без діла – навіть ті, хто, здавалося, був на посту. Вулиці табору вкривали купи сміття. Траплялися численні цивільні: повії, жінки-робітниці, бондарі, свічкарі та доглядачі худоби. Навіть діти бігали по вулицях цього напівміста-напівтабору.
Були й паршмени: носили воду, рили канави, тягали мішки. Це здивувало його. Хіба вони не воювали з паршменами? І хіба ніхто не побоювався, що ті можуть підняти повстання? Здавалося, ні. Ці паршмени працювали з тією ж старанністю, що й ті, яких він бачив у Гартстоуні. Може, вони й мали на свій лад рацію. Алеті воювали проти алеті, коли він служив у армії на батьківщині. То чому б і паршменам не бути по обидва боки конфлікту?
Солдати провели Каладіна аж до північно-східної околиці табору, і такий похід зайняв чимало часу. Хоча всі створені за допомогою Душезаклинача кам’яні казарми виглядали однаково, зовнішня межа укріплення утворювала ламану лінію, мов гірське пасмо. Старі звички спонукали його запам’ятати дорогу. В одному місці височенна кам’яна стіна була зруйнована незліченними великобурями, і з-за неї відкривався широкий вид у східному напрямку. Ця відкрита територія була годящою місциною для зосередження армії перед тим, як вона мала спуститися схилом униз й опинитися на самих Розколотих рівнинах.
З північного краю поля розташовувався окремий, допоміжний табір із кількома дюжинами казарм і складом деревини у центрі, в якому було повно теслярів. Вони валили ті кремезні дерева, що їх Каладін бачив на рівнинах із того боку, знімали з них волокнисту кору й розпилювали на дошки. Інша бригада теслярів складала з цих дощок громіздкі конструкції.
– Ми теж будемо теслярами? – запитав Каладін.
Один із солдатів зареготав.
– Ви