Шлях королів. Брендон Сандерсон
Це було ніщо порівняно з іншими ранами, але чомусь виявилося набагато дієвішим. Він підняв руку, відмахуючись. Цього поруху було достатньо, щоби струсити з себе останні рештки заціпеніння.
Каладін спробував розплющити очі. Одне не розплющувалося: туди збігла кров із розрізаної щоки і присохла довкола повіки. Сонце стояло в іншому місці. Сплили години. Він застогнав і підвів тулуб, витираючи з ока кров, що запеклася. Земля довкола нього була всипана тілами. У повітрі стояв запах крові й дечого ще менш запашного.
Двоє жалюгідних на вигляд мостонавідників по черзі трясли кожне тіло, шукаючи живих, а тоді стягували з трупів жилети й сандалії, полохаючи крєм’ячків, що вже копошилися біля мертвих тіл. Вони б не стали перевіряти Каладіна. На ньому не було нічого, що могло б їх зацікавити. Залишили б його серед трупів на цьому плато, наче човна на мілині.
Каладінова спрен вітру пурхала в повітрі довкола нього, і в її рухах вгадувалася тривога. Він потер щелепу в тому місці, де вона дала йому ляпанця. Більші спрени на зразок неї могли пересувати невеличкі предмети і несильно щипатися зарядами енергії. І цим ще сильніше дратували.
Цього разу це майже напевно врятувало Каладіну життя. Він застогнав, одночасно відчувши біль майже в усьому тілі.
– У тебе є ім’я, духу? – запитав він, через силу зводячись на зранені ноги.
На іншому плато, куди перебралася армія, солдати обнишпорювали трупи паршенді, чогось шукаючи. Може, підбирали спорядження? Скидалося на те, що військо Садеаса перемогло. Принаймні живих паршенді було не видно. Усі вони або загинули, або втекли.
Плато, на якому відбулася битва, здавалося достоту таким самим, як і ті, що їх вони перетнули. Єдине, що вирізняло його, це якась велика грудка… чогось у його центрі. Вона скидалася на велетенську скелебруньку – напевно, якась хризаліда чи мушля у добрих двадцять футів заввишки. З одного боку її розрубали, виставивши напоказ вкриті слизом нутрощі. Він не помітив її під час атаки: тоді його увагу без залишку поглинули лучники.
– Ім’я, – сказала спрен вітру, і в її голосі чулася відстороненість. – Так, у мене є ім’я.
Вона здавалася здивованою, коли глянула на Каладіна.
– А чому в мене є ім’я?
– Звідки мені знати? – відказав Каладін, примушуючи себе зробити крок уперед. Ноги просто горіли від болю. Він заледве кульгав.
Мостонавідники, які були поблизу, здивовано витріщилися на нього, та він не звернув на них уваги й далі шкандибав через плато, доки не знайшов трупа, на якому все ще були жилет і сандалії. Це був той самий чоловік із загрубілим обличчям, який так по-дружньому ставився до нього. Тепер із його шиї стирчала стріла. Хлопець не глянув у його нажахані очі, які безтямно дивилися в небо, а натомість розжився вбранням – шкіряним жилетом, такими ж сандаліями та сорочкою на шнурівці з червоними плямами крові. Каладін відчував відразу до самого себе, але він не збирався розраховувати на те, що одяг видасть Ґаз.
Він опустився на землю й використав чистіші частини