Шлях королів. Брендон Сандерсон
Закарбований у пам’яті образ Харбранта зник із її свідомості: вона вивільнила його в ескіз. І в цьому теж було щось від розслаблення. Розум ніби перебував у постійній напрузі, втримуючи Спогади, доки не траплялася нагода використати їх.
Далі вона намалювала Ялба, який стоїть у жилеті на голе тіло й, активно жестикулюючи, втовкмачує щось невисокому рикші, котрий підвіз її до Конклаву. Вона працювала й усміхалася, згадавши привітний голос моряка. Зараз він, напевно, вже повернувся на «Усолоду вітру». Адже дві години минули? Здається, так.
Її завжди більше захоплювало малювати тварин і людей, аніж предмети. Перенесення живої істоти на папір якось бадьорило. Місто складалося з ліній і клітинок, а людина – з кіл і кривих. Чи вдасться їй правильно зобразити ту усмішку на Ялбовому обличчі? Чи зуміє вона передати його ліниву вдоволеність, те, як він залицяється до жінки, набагато вищої від нього за суспільним становищем? І рикшу з його тонкими пальцями та взутими в сандалії ногами, у довгому лапсердаку й мішкуватих штанях. Його дивну мову, проникливий погляд, хитрий план зі збільшення чайових: він ж пропонував не просто поїздку, а цілу екскурсію.
Малюючи, вона відчувала, що працює не лише з вугільним олівцем і папером. При створенні портрета основним інструментом виступала душа. Існують рослини, від яких можна відщипнути крихітний кусочок – листок чи частинку стебла, – посадити його й виростити їхню точну копію. Коли в неї залишався Спогад про людину, вона немов брала садові ножиці та відділяла пагін її душі, а тоді висаджувала і плекала його на альбомному аркуші. З вуглини проростали сухожилля, із товщі паперу – кістки, з чорнила – кров, із шерхлості аркуша – шкіра. Із рухів її пальців поставав ритм, такт, і шкрябання олівця здавалося звуками подиху тих, кого вона зображала.
Біля ватману закопошилися спрени творення, придивляючись до її роботи. Вважалося, що – як і решта спренів – вони завжди поруч, але зазвичай невидимі. Інколи вдавалося принадити їх, а інколи – ні. У малюванні це залежало від майстерності.
Спрени творення були середніх розмірів, завбільшки з її палець, і світилися тьмяним сріблястим світлом. Вони постійно змінювали подобу, набуваючи нових форм – зазвичай тих речей, що їх нещодавно бачили. Вази, людини, стола, колеса, цвяха. Завжди того ж сріблястого кольору, завжди того ж малесенького розміру. Вони точно копіювали форму предметів, але дивно їх пересували. Стіл котився, мов колесо, а ваза розбивалася і склеювалася знову.
Малювання Шаллан назбирало їх із півдюжини: привабило актом творчості – так яскраве полум’я притягує спренів вогню. Вона навчилася не звертати на них уваги. Ті були нематеріальними: варто було лишень торкнутися когось із них рукою, як його фігурка розмазувалась – розповзалася, мов розсипаний пісок, – а потому знову з’являлася. Проте на дотик не відчувалося нічого.
Нарешті, задоволена, вона підняла аркуш, щоби помилуватися. На ньому пишалися детально промальовані Ялб і рикша, з натяками на метушливе