Коли Ніцше плакав. Ирвин Ялом
порушення рівноваги, нудота, блювота, анорексія, відраза до їжі; лихоманка, сильна пітливість, через яку доводилося два-три рази за ніч змінювати нічну сорочку й постільну білизну; напади нищівної втоми, які часом мало не переходили в цілковитий параліч м’язів; біль у шлунку; блювання кров’ю; судоми кишок; сильний запор; геморой; порушення візуального сприймання, що відбирали дієздатність, – втомлюваність очей, невблаганне погіршення зору, сльозливість і біль в очах, розмитість зорових зображень, загострена чутливість до світла, особливо вранці.
Завдяки додатковим запитанням Броєр виявив ще кілька симптомів, які Ніцше знехтував або не захотів згадувати: мерехтіння в очах і часткова сліпота, що часто передували нападам болю голови; непіддатливе безсоння; жорстокі судоми м’язів уночі; загальна напруженість; швидкі непоясненні зміни настрою.
Зміни настрою! Саме цих слів і сподівався Броєр! Якось він сказав Фройду, що завжди вловлює зручну мить увійти в психічний стан пацієнта. Ці «зміни настрою» можуть бути ключем, що допоможе відкрити причину відчаю й схильності до самогубства!
Обережно ведучи опитування, доктор попросив пацієнта розповісти про ці зміни настрою.
– Чи не зауважили ви у ваших почуттях і відчуттях змін, що могли б якось пов’язуватися з вашою хворобою?
Поведінка Ніцше не змінилася. Здавалося, йому байдуже, що це питання може привести до значно інтимнішої теми.
– Траплялося, що напередодні нападу я почувався незвично добре… і дійшов висновку, що таке відчуття – небезпечно добре.
– А після нападу?
– Зазвичай він триває від дванадцяти годин до двох днів. Після нього я втомлений і обважнілий. День чи два навіть мої думки неповороткі. А часом, особливо після довгого, кількаденного нападу, буває інакше. Я почуваюся оновленим і очищеним, мало не вибухаю енергією. Дорожу такими випадками, тоді в мене в голові просто-таки кишать цінні ідеї.
Броєр стояв на своєму. Вийшовши на слід, він і не гадав отак собі відмовитися від погоні.
– Чи довго ви почуваєтеся втомленим і обважнілим?
– Недовго. Як тільки напад відступає й моє тіло знову належить мені, я можу себе контролювати. Тоді самотужки можу дати раду з обважнілістю.
«Мабуть, – подумав Броєр, – насправді випадок складніший, ніж могло здатися на перший погляд. Треба поводитися відвертіше. Звісно, Ніцше з власної волі не скаже ні слова про свій відчай».
– А меланхолія? Чи супроводжує вона ці напади, а чи починається після них?
– У мене в житті бувають чорні смуги. У кого їх не буває? Але вони не верховодять мною. І беруться вони не від хвороби, а від самого способу мого буття. Можна сказати, що я відважився на них.
Броєр відзначив легку усмішку Ніцше та його зухвалий тон. Уперше за весь цей час доктор упізнав голос людини, яка написала ці дві сміливі, загадкові книжки, що тепер сховані