Книга джунглів. Редьярд Киплинг
вуха, боки та лапи; шия і плечі Балу скусані з тієї само причини. Дорого нам коштували твої ігри з бандар-логами.
– Дарма! – вигукнув Балу. – Зате він знову поміж нас.
– Так, – зітхнув Мауглі. – Я погана дитина, і на серці в мене гірко.
– Що говорить про це Закон Джунглів, Балу? – не поступалася чорна пантера.
Закон Джунглів не пробачає жартів, і ведмідь знехотя промимрив, глянувши на Мауглі:
– Зізнання не звільняє від покарання. Але пам’ятай, Багіро, – він іще маленький.
– Дитинча накоїло біди, і йому треба накрутити вуха. Жабенятко, як тобі це?
– Я винен. Балу і ти зранені. Буде справедливо, якщо мене покарають.
Багіра дала йому зо десять штурханців, легких, на думку пантери, – вони навіть не розбудили б її власне маля, але для хлопчика-семилітка це була серйозна прочуханка, якої кожен хотів би уникнути. Коли все закінчилося, Мауглі чхнув і піднявся на ноги, не промовивши жодного слова.
– А тепер – сказала Багіра, – стрибай мені на спину, Маленький Брате, – ми повертаємося додому.
Закон Джунглів тому й справедливий, що після покарання припиняються всілякі чвари.
Мауглі прихилився головою до загривка Багіри й заснув так міцно, що навіть не поворухнувся, коли чорна пантера вклала його в рідному лігві під бочок Матері-Вовчиці.
Тигр! Тигр!
Тієї ночі, коли Мауглі покинув вовче лігво, він спустився в долину, до зораних ланів, де мешкали люди. Але там хлопець не залишився – занадто близько до джунглів, якими блукає його затятий ворог. Тримаючись шляху, що огинав поля, Мауглі прискореним кроком пройшов зо двадцять миль, доки не опинився в незнайомих місцях. Широка долина була всипана камінням і поорана рівчаками. З одного її боку лежало невеличке селище, з другого, пологішого, розстилалися густі зарості, ніби зрізані величезним серпом біля стіни, що обгороджувала хатини та хліви. На луках біля річки паслася велика череда корів і буйволів.
Підійшовши до огорожі селища – а був білий день, тож ворота були відчинені, – Мауглі втомлено опустився на землю. Коли ж на воротях з’явився чоловік, хлопчик схопився й почав показувати на пальцях, що він голодний. Чоловік охнув і помчав назад єдиною сільською вуличкою, закликаючи на допомогу місцевого брахмана. Невдовзі з’явився і брахман – великий, огрядний, у білому одязі, з якимось знаком на лобі, у супроводі мало не всіх селян. Їх було близько ста – усі вони розглядали Мауглі, показуючи на нього пальцями й голосно перемовляючись. Дивлячись на цей натовп, Мауглі мимоволі подумав, що люди, зважаючи на все, погано виховані й найбільше схожі на сірих мавп.
– Чого тут боятися? – сказав жрець. – Бачите рубці на його руках та ногах – це сліди від вовчих зубів. Він просто приймак вовків, який утік із джунглів.
– Ой-йой! – зажебоніли жіночі голоси. – Бідолашний! А який вродливий! Мессуо, ти помітила, що він схожий на твого маленького синочка, якого викрав тигр?
– Дайте-но мені поглянути на нього, – промовила жінка з важкими мідними