Нічний молочник. Андрей Курков
бо в мене зараз груди тріснуть!
Мама злякано глянула на доньку й важко зітхнула.
– Вона в тебе стіки не вип’є! Да й не нада їй! Глянь он, як їх розпирає! Зціжувать нада! Їдь до Києва, хоть гроші за молоко дадуть!
Ірина згорнула подарунки від Єгора на край ліжка, а сама лягла на бік, спиною до матері, а грудьми до Ясі.
26
Київ. Вулиця Воровського
Помешкання номер 17
Поки Дарія Іванівна знову заварювала на кухні чай, Вероніка, роззирнувшись, помітила відсутність у господині портретів померлого чоловіка і її добрий смак у всьому, що стосувалося меблів та інтер’єру. Та й вбрана вона була зі смаком, хоч і не по-домашньому. От Вероніка ніколи не ходить удома в діловому костюмі, а Дарія Іванівна могла дозволити собі таку примху. Втім, її діловий костюм із завуженою до колін спідницею й приталеним жакетиком, усе кольору бордо, аж ніяк не суперечив облаштуванню кімнати. Шкіряний диван і два фотелі ніжної коричневої барви й журнальний столик посередині. На ньому вазочка з букетиком червоних троянд. І тут-таки дві фарфорові філіжанки з тарілочками й такий же чайник. І на філіжанках, і на чайнику – червоні троянди. Комодик, на якому цокає масивний годинник. Годинникові вже років п’ятдесят, якщо не більше. На підвіконні – вазони із зеленню, а в кутку біля батареї – дерев’яне цебро з цитриновим деревом. Над комодом – портрет самої господині. Полотно, олія, позолочена рама.
Дивно, але Вероніці раптом спало на думку, що у цій кімнаті немає жодного сліду чоловіка. Так, наче його тут ніколи й не було.
А Дарія Іванівна тим часом повернулася до кімнати. Поставила на столик фарфоровий чайничок.
– Я вам така вдячна! У мене стільки справ, стільки думок, а тут іще вінок треба знімати на вихідні… Ви ж потім додому?
Вероніка кивнула.
– Зараз темніє рано, – продовжила господиня. – Думаю, ніхто й не помітить, якщо ви на зворотній дорозі повісите його на місце!
Через хвилину до філіжанок знову заструменів запашний чай.
Погляд Вероніки раз по раз перечіплявся об золотий перстень з рубіном, що прикрашав безіменний палець правої руки господині.
Дарія Іванівна помітила це.
– Він не знімається, – проказала вона, попиваючи чай. – Треба б якось за допомогою мила й нитки зняти його і в майстерню ювелірну віддати. Це мені Едік подарував на тридцятиліття. Може, – почала вона раптом і кинула замислений погляд на годинник. – Може, ну, я, справді, не знаю, як ви до цього поставитесь…
– До чого? – збентежено запитала Вероніка.
– Ви ж не з полохливих? – Дарія Іванівна глянула в очі своїй гості. – І мене обстояли… У вас є трохи часу?
– Так, так… – закивала Вероніка.
– От і чудово, – голос Дарії Іванівни став несподівано серйозним. – Допивайте чай. Це тут недалеко!
Надворі тим часом похолоднішало. Сутінки стали густішими. Дарія Іванівна не забула повернути Вероніці пакет з траурним вінком, і тепер мороз пощипував тильний бік долоні й пальчики Вероніки. Другу,