Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці. Сборник
біс би тебе взяв! Та я через тебе теля запропастив! Ах ти, шахраю! Нащо лишив чоботи?..
Багачі, похнюпившись, поїхали додому. І люди склали про них казку, яку я вам, ади, розповів.
Дурні багачки
В одному селі жив чоловік, що називався Пригодою. У нього все йшло шкереберть. Не було ніколи чистої години, бо його жінка замість язика мала бритву в роті.
Продав вола, а жінка нарікає:
– Ти такий нездалий, що тебе обдурили! У голові в тебе, як у дрантивім решеті.
Чоловік розсердився:
– Говориш, як з гарячки! Сама б не потрафила й гусака продати.
– Хто, я? Не бреши, бо як піду на ярмарок, то тобі облупиться від сорому лице. Будеш знати, що таке твоя жінка.
Настав ярмарковий день. Жінка вбрала новий кожух, взяла гусака під пахву і подалася до міста. Здибала якогось чоловічка й питає його:
– Як платяться тепер такі гусаки, як оцей?
Чоловік потримав гусака в руках і відповів:
– Можна продати за одного ринського, дванадцять шусток.
Тоді було так, що один ринський складався з дванадцяти шусток.
Жінка прийшла з гусаком на ярмарок. Покупці питають:
– Скільки хочете за гусака?
– Одного ринського, дванадцять шусток.
Їй дають ринського, а вона каже:
– Дайте дванадцять шусток.
Дають дванадцять шусток, а вона:
– Дайте ринського.
Покупці зрозуміли, що жінка в рахунках – ні бе, ні ме, ні кукуріку. Підійшов один шахрай у дрантивих лахманах.
– Нате ринського, а дванадцять шусток зараз принесу. Аби знати, кому маю заплатити гроші, дайте мені ваш кожух, а я лишу вам лапсердак.
Жінка погодилася. Дала шахраєві гусака, новий кожух і одягла його дрантивий лахман.
Шахрай радий, що стільки придбав за одного ринського, і відразу ніби крізь землю провалився. Жінка чекала, чекала та й пішла додому в дрантивому лахмані. Чоловік ледве впізнав її.
– Що сталося, жінко?
Вона розповіла, як ярмаркувала.
– Видиш, жінко, ти ляпала язиком, як по воді батогом, що продаси гусака ліпше, аніж я вола. Піду світ за очі. Якщо знайду дурнішу від тебе, то вернусь, а як розумнішу, залишуся у неї.
Чоловік подався у широкий світ. Довго йшов, аж зголоднів. У одному селі зайшов до багача. Вдома була тільки господиня.
– Сідайте, добрий чоловіче, – привітала гостя. – Скажіть, хто ви є і куди йдете.
– Я Пригода. Мандрую собі світом і правду ділю між людьми.
– Йой, ми вас чекали! – І жінка дістала з-за образів хустину з великим ґудзом. Розв’язала й виклала Пригоді купу грошей. – Це ми з чоловіком за багато років назбирали. Він казав, що колись має прийти до нас пригода, і журився, аби були гроші на той час.
Пригода подякував ґаздині за гроші, попросив окраєць хліба, кавалок солонини і подався у дорогу далі.
Увечері вернувся багач з лісу. Жінка весела й задоволена:
– У нас був Пригода. Дала-м йому ті гроші, що ми наскладали.
Багач сторопів.
– Ми ж складали гроші для такої пригоди, як слабість, пошесть, засуха, старість, смерть…
– А я звідки знала? – сердилася