Чуття і чутливість. Джейн Остин
такому разі я змушений попрощатися з вами на довший термін, ніж мені хотілося б.
Маріанні він лише мовчки вклонився.
– Нумо, полковнику, – мовила місіс Дженнінгс. – Скажіть хоч зараз – навіщо ви виїжджаєте?
У відповідь він побажав їй доброго ранку і в супроводі сера Джона вийшов з кімнати.
Тепер, коли ввічливість уже не стояла на перешкоді, докори і обурені вигуки посипалися з усіх боків. Всі знову і знову сходилися на тому, яким прикрим є подібне розчарування.
– А я здогадуюся, що це за справа! – раптом екзальтовано оголосила місіс Дженнінгс.
– Яка ж, добродійко? – майже хором запитали всі.
– Щось трапилося із міс Вільямс, не інакше.
– А хто така міс Вільямс? – спитала Маріанна.
– Як, невже ви не знаєте, хто така міс Вільямс? Певна, що про міс Вільямс ви що-небудь, звичайно ж, чули! Вона – родичка полковника, серденько. І дуже близька. Така близька, що юним панночкам і знати не слід. – Трохи стишивши голос, вона тут же повідомила Елінор: – Це його незаконна дочка!
– Та невже?
– Саме так. Вона – викапаний батько. Ось побачите – полковник відпише їй увесь свій статок.
Коли сер Джон повернувся, він негайно приєднався до загальних нарікань, але на закінчення сказав, що раз уже вони зібралися, то їм слід придумати, як найприємніше провести час. Після недовгої наради всі погодилися, що хоча справжню втіху вони могли знайти лише у Вайтвеллі, але прогулянка в екіпажах околицями теж може бути якоюсь розрадою. Наказали подати екіпажі. Першим під’їхав екіпаж Віллоубі, і ніколи ще Маріанна не сяяла таким щастям, як у ту хвилину, коли вона сіла в нього. Віллоубі вшкварив коней, вони зникли серед дерев парку, і товариство знову побачило їх тільки тоді, коли вони повернулися до Бартона, причому набагато пізніше інших. Обоє були дуже задоволені поїздкою, проте лише в найзагальніших виразах розповіли, що кружляли манівцями, а не вирушили до пагорбів, як інші.
Потім домовилися ввечері потанцювати, а день провести якомога веселіше. До обіду під’їхали інші члени сімейства Кері, і сер Джон з великим задоволенням помітив, що за стіл сіло ледь не двадцятеро осіб. Віллоубі посів своє звичайне місце поміж двома старшими сестрами Дешвуд, місіс Дженнінгс сіла праворуч від Елінор, і ще не встигли подати першу страву, як вона, нахилившися до Маріанни позаду Елінор і Віллоубі, сказала досить голосно, щоб почули і вони:
– А я вивела вас на чисту воду, попри ваші хитрощі! Мені відомо, де ви провели ранок.
Маріанна зашарілася і похапцем спитала:
– Ну й де ж?
– А хіба ви не знали, – втрутився Віллоубі, – що ми каталися в моєму екіпажі?
– Як же не знати, містере Шибенику?! Саме тому я і спиталася, де саме ви каталися… Сподіваюся, міс Маріанно, ваш майбутній будинок вам сподобався. Він дуже великий, як мені добре відомо, але я вважаю, що до мого першого візиту ви його умеблюєте наново, бо коли я була там востаннє шість років тому, тоді вже в цьому була нагальна потреба.
Маріанна відвернулася, неабияк збентежена. Місіс Дженнінгс дружелюбно