Знахар. Тадеуш Доленга-Мостович
селянин.
– Де я є, що це? – відповів питанням на питання пасажир.
– А на моєму возі. Не бачиш?
– Бачу, – буркнув чоловік і ледве сів, підтягуючи під себе ноги.
– Ну?
– А звідки я тут узявся?
Баньковський відвернувся і сплюнув перед собою. Треба було б подумати.
– А я знаю? – врешті повів плечима. – Я спав, я спав, а ти, напевно, заліз на віз. З Варшави, що?
– Що таке?
– Тож я й питаю, ви, пане, є варшав’янином?.. Бо якщо так, то немає чого їхати зі мною до Вульки чи до Бачинця. Я додому їду. А вам же, пане, не до Вульки. О, мені вже за тим вітряком треба повертати… Зійдете чи як?.. І так до рогатки буде з десять кілометрів…
– Куди? – запитав чоловік, а в його очах стояв подив.
– Тож кажу, до варшавської рогатки. Ви з Варшави?
Чоловік витріщив очі, обтер чоло і сказав:
– Не знаю.
Баньковського аж підірвало. Тепер він зрозумів, що має справу з мерзотником. Обережно обмацав собі груди, де був схований мішечок із грішми, і роззирнувся. На відстані, може, пів кілометра, тягнулися вози.
– Що ж ти вдаєш із себе дурня, – гаркнув він, – не знаєш, звідки ти?
– Не знаю, – повторив чоловік.
– То тобі, напевно, розум помішався. А того, хто тобі голову розбив, ти теж не знаєш?
Той обмацав собі голову і пробурмотів:
– Не знаю.
– Ну то злазь із воза! – крикнув розлючений до краю селянин. – Злазь!
Потягнув на себе віжки і кобила стала. Незнайомець слухняно звалився на шосе. Зліз і почав роззиратися на всі боки, ніби був без тями. Баньковський, зауваживши, що незнайомець, можливо, не має ніяких злих намірів, вирішив звернутися до його сумління.
– То я з тобою по-людськи, по-християнськи, а ти як до пса. Тьху, міське стерво! Питаю, чи з Варшави, то навіть відповідає, що не знає. То, може, також не знаєш, що тебе мати породила?.. Може, й не знаєш, що ти за один і як тебе звати?..
Незнайомець дивився на нього широко розплющеними очима.
– Як?.. мене звати?.. Як?.. Н-не знаю… не знаю…
І на його обличчі м’язи скоротилися ніби зі страху.
– Тьху! – сплюнув Баньковський і раптово свиснув батогом по хребті кобили. Віз покотився вперед.
Від’їхавши зо дві стаї[15], господар оглянувся: незнайомець ішов краєм шосе за ним.
– Тьху! – повторив і вдарив кобилу, що аж почала бігти риссю.
Розділ II
Зникнення професора Рафала Вільчура зворушило усе місто. Передовсім у всьому цьому була якась таємничість. Усі ті, хто роками зустрічався з професором і добре його знав, запевняли, що будь-які припущення на тему самогубства були абсурдними. Вільчур відзначався надзвичайним життєлюбством, любив свою роботу, любив родину, любив життя. Його фінансовий стан був надзвичайно добрим. Його слава росла. У лікарському світі його вважали знаменитістю.
Убивство видавалося також справою, яку слід було відкинути з простої причини: у професора не було ворогів. Єдиним
Давня міра довжини = 1067 метрів.