Знахар. Тадеуш Доленга-Мостович
скажімо, чи у вас, пане, є якась аксіома не щодо мене, але щодо тих, хто вам відомий багато років?.. Може, щодо братів, щодо батька, щодо дружини, щодо друга?.. Ні! Люди ходять у непробивних скафандрах. І немає способів проникнути у їхній зміст. За нас, кавалерів! Пий, пане!
Стукнув у чарку Вільчура і випив свою.
– Якщо захочеш, маестро, дізнатись, який насправді має вигляд шикозна дама, можеш за нею підглянути у ванній крізь шпарку для ключа. Переконаєшся, що у неї обвислі груди і худі ноги. Дізнаєшся про неї щось нове. Але про її суть нічого й далі не знатимеш. Бо навіть коли залишається наодинці з собою, знімає скафандр, який завжди носить на собі, під сподом має інший, якого ніколи не знімає і який для неї самої є чимось непроникливим. Правда? Зрозуміло, що є миті, коли можна комусь заглянути в рукав чи за комір. Це хвилини катастрофи. Скафандр розривається, тріскається, з’являються шпарини і щілини. Ось… ось, наприклад, у такій ситуації, в яку ти зараз потрапив, вождю! По тобі проїхалося щось важке.
Він похилився над столиком і втупив у Вільчура свої голубі, почервонілі очні яблука.
– Правда? – спитав із притиском.
– Так, – професор ствердно кивнув головою.
– Зрозуміло! – гнівно викрикнув Обедзинський. – Ясно! Людина, що так прагне спокою, як я, не може кроку ступити, щоб не зіткнутися з людським безглуздям! Бо дно кожної трагедії – то безглуздя!.. То що? Кулька чи котурни?.. Ти збанкрутував, викинули тебе з якогось міністерського стільця чи розчарування? Що?.. Жінка?.. Зрадила тебе?..
Вільчур опустив голову і глухо проказав:
– Залишила…
Очі Обедзинського збблиснули злістю.
– Ну то й що! – заверещав він. – Що тут такого?!
– Що такого? – Вільчур вхопив його за рукав. – Це все. Все!
У його голосі було щось таке, що стало останнім аргументом, аби Обедзинський одразу принишк, скулився і замовк. Лише через кілька хвилин почав тихо говорити якимось жалібним тоном:
– Підле життя, а я не маю щастя. Я гидую всякими сентиментами, то, власне, доля вічно мусить порозкидати на моєму шляху різні жертви сентиментів. Чорт забирай… Не підлягає сумніву, що це справа умовна. Одного довбешка з ніг не звалить, інший на скоринці послизнеться і лоба розтрощить. Немає ніякої мірки, ніякого критерію. Пий, братику. Горілочка – то добра справа. Sapristi![12]
Він наповнив чарки.
– Пий – повторив, утискаючи чарку в пальці Вільчура. – Гей, Дрожджику, давай наступну!
Господар зліз зі свого лігвища в алькові й приніс пляшку, після чого вимкнув світло. Його вже не треба було. Через вікно з брудного подвір’я заглядав похмурий і дощовий, але вже справжній день. Товариство з кутка, залишивши дружбана, який продовжував хропіти, висипало на вулицю.
Обедзинський сперся на лікті й у п’яній задумі сказав:
– Так воно є з жінками… Одна присмокчеться до тебе і всі соки витягне, інша обдере тебе, як липку, третя
Заради Бога! (