Знахар. Тадеуш Доленга-Мостович
пельку, – гаркнув інший.
– Дрожджику! – закричав третій. – Що фраєра корчиш! Поверни гостеві решту! Подивися на нього!
Господар глянув із ненавистю, відрахував гроші й подав Вільчурові.
– А ти, шибенику, – буркнув до нього, – пильнуй свого.
Вільчур не звернув на це найменшої уваги і вийшов на вулицю. Падав густий мокрий сніг, але проїжджа частина і тротуари залишалися чорними, бо він тут же танув. Вулицею тяглися вози з вугіллям.
– Покинула мене… покинула… – повторював Вільчур. Ішов, похитуючись, уперед. – Як дерево, вирване з корінням…
– Шановний пан на Грохув?[14] – почув поряд чийсь голос. – То, може, краще обійти Равською. Менше болота.
Він упізнав одного з компанії.
– Мені все одно, – махнув рукою.
– То й добре. Мені по дорозі. Підемо разом. Разом веселіше. А вас, пане, справді спіткало якесь нещастя?
Вільчур не відповів.
– Відомо, людська справа. А я вам скажу, що від переживання існує тільки один спосіб: залити трохи, щоб полірнути. Зрозуміло, що не в такій норі, як у того Дрожджика, шахрая, який гостям подає м’ясо зі стрихніном. Тут недалеко, на Равській вулиці, є порядний шинок, я знаю. І побавитися можна, кельнерки обслуговують гостей. А ціна та сама.
Далі знов ішли мовчки. Супутник, значно нижчий і худіший від Вільчура, взяв його під руку і раз за разом задирав голову, щоб поглянути на нього з-під козирка своєї жокейки. Вони пройшли кілька вулиць, коли той потягнув професора вбік.
– Ну, то вступимо, чи як?.. Найкраще полірнути. Це вже тут. По єдиній.
– Добре, – погодився Вільчур, і вони увійшли до шинку.
Перший ковток горілки не приніс полегшення, навпаки, отверезив затуманений розум, наступні ж чарки зробили своє.
У сусідній залі хрипко грав оркестр. Увімкнули світло. Через деякий час до них приєдналися ще двоє чоловіків, з вигляду робітники. Товста, сильно розфарбована офіціантка також присіла до них. Вони вже пили третю пляшку, коли раптово з бокової кімнати почувся голосний жіночий сміх.
Професор Вільчур зірвався на рівні ноги. Кров ударила у скроні, секунду він стояв нерухомо. Він міг присягнутися, що це був голос Беати. Раптовим рухом відіпхнув товариша по чарці, який перегороджував йому дорогу, й одним скоком опинивсь у дверях.
Дві гасові лампи яскраво освітлювали невелику кімнату. За столиком сидів якийсь кремезний чоловік із великим животом і веснянкувата дівчина у зеленому капелюшку.
Вільчур повільно повернувся, важко впав на стілець і зайшовсь у плачі.
– Налий йому ще, – пробурмотів чоловік у жокейці. – Він уже готовенький.
Він потряс Вільчура за плече.
– Пий, братику, пий! Що там!
Коли об одинадцятій зачиняли шинок, компаньйони мусили підтримувати Вільчура, бо той вже не міг іти самостійно, заточуючись своїм великим тілом, хитався на всі боки. Вони важко сопіли. На щастя, йти далеко не довелося. За рогом, у темній пустій вуличці, чекав фаетон із піднятим
Район Варшави на правому березі Вісли.