Знахар. Тадеуш Доленга-Мостович
type="note">[7], і замерз на холоді, ходи до моєї хатинки і зігрійся разом зі мною. Насправді, я не маю хатинки, але зате володію знанням. Що там якийсь будинок у порівнянні зі знаннями?.. А ними, пане, mon prince[8], поділюся. Мої знання широкі. Наразі йдеться тільки про їхню топографічну частину. Я конкретно знаю, де знаходиться єдина корчма, до якої о такій порі людина може потрапити без виламування замків і ґрат. Словом: Дрожджик. Тут, на розі Полянецької та Вітебської.
Вільчур подумав, що алкоголь піде йому на користь. Справді, він перемерз. А крім того, монотонна балаканина п’янички, який зустрівся йому на шляху, діє оглушливо. Мимоволі з того лепету, який гальмував яскраву картину нещастя, що звалилося на нього, він намагався щось зрозуміти. Та балаканина розплутувала під черепом цілі клубки найболючіших думок.
На сході вже починало сіріти, коли після другого стуку в зачинені віконниці, нарешті, вони потрапили до маленького магазинчика, просякнутого випарами бочок із-під оселедців, запахами пива та гасу. У кімнаті за магазином, ще більш просмерділій, у цигарковому диму дешевого, кислуватого тютюну, в кутку сиділи кілька вщент п’яних чоловіків. Господар, квадратний здоровило з мордою заспаного бульдога, у брудній сорочці й у розстебнутій жилетці, ні про що не питаючи, поставив на вільний столик пляшку горілки та вищерблену тарілку з обрізками якогось м’ясива.
Але тут було тепло. Розкішно тепло, замерзлі аж до болю руки, здавалося, відходили. Перша чарка горілки відразу зігріла горло та шлунок. Випадковий товариш не переставав говорити. Пияки в кутку не звертали на прибульців ніякої уваги. Один голосно хропів, троє інших час від часу вибухали белькотінням якихось незрозумілих слів. Ніби про щось сперечались.
Друга чарка горілки принесла Вільчурові певне полегшення.
«Як це добре, – подумав він, – що на мене тут ніхто не дивиться, ніхто нічого…»
– …бо, прикинь, графе, – тягнув свій монолог зарослий товариш, – Наполеона дідько вхопив, Олеська Македонського ditto[9]. А чому, питаєш, так голосно? А це все тому, що річ не полягає в тому, щоб бути кимось. Мистецтво – бути нічим. Дрібним інсектом[10] за коміром Провидіння – disce puer[11]! Я це тобі кажу, я, Самуїл Обедзинський, який ніколи не впаде з котурнів і не розіб’ється, бо ніколи ні на що не вийде. Цоколь служить підкладкою для дурнів, дорогий друже. А віра – це кулька, з якої раніше або пізніше вийде повітря.
Шанс?.. Є, зрештою: скоріше сам здохнеш. Стережіться кульок, громадяни!
Підніс догори пусту пляшку і закричав:
– Пане Дрожджику, ще одну! Дарувальнику всілякої радості, опікуне заблукалих, жертводавцю свідомості й забуття.
Понурий шинкар, не поспішаючи, приніс горілку, широкою долонею вдарив об дно і поставив перед ними відкорковану пляшку.
Професор Вільчур мовчки випив і здригнувся. Він ніколи не пив і противний смак ординарної горілки викликав огиду. Але вже відчував легкий шум у голові та хотів сп’яніти повністю.
– Сенс володіння сірою мозковою масою, – говорив чоловік, який назвався Самуїлом Обедзинським, –
Мій принце (
Так само (
Комахою.
Вчися, хлопче (