П’ята жінка. Хеннинг Манкелль
об електричні кабелі, що в’юнилися на дні, а сліпуче світло прожекторів загострювало чуття разючої нереальності. Сюди привезли Свена Тюрена, і той опізнав чоловіка на палях. Безсумнівно, це Гольґер Ерікссон. Пошуки пропалого безвісти закінчилися, ще не почавшись. Тюрен видавався напрочуд опанованим, ніби й не зважав на побачене. Валландер зауважив, що той кілька годин мовчки походжав за обгороджувальними стрічками, а тоді зник.
У канаві Валландер почувався, як намочена миша в мишоловці. Бачив по своїх співробітниках, що працюють вони через силу. І Сведбергу, і Ганссону кілька разів доводилося вилазити з рову через гострі напади нудоти. Натомість Анн-Брітт Геґлунд, яку Валландер охоче послав би додому ще ввечері, робила своє з дивовижною витримкою. Ліза Гольґерссон приїхала, як тільки знайдено трупа, й організувала роботу на місці так, щоб люди не перешкоджали одне одному й не ризикували падінням. Один молодий стажер послизнувся на глині, звалився в канаву й поранив руку кілком. Допомогу йому подав лікар, що саме вирішував, як зняти тіло з паль.
Побачивши це, Валландер зразу ж уявив, як упала й настромилася на кілки жертва. З самого початку він разом із поліційним експертом Нюбергом оглянув ці товсті дошки. Тюрен підтвердив, що вони правили за кладку. Сам Ерікссон їх поклав. Одного разу Тюрен супроводжував його аж до вишки на пагорбі. Так, очевидно, що Гольґер Ерікссон був пристрасний спостерігач птахів. Вишка служила не для полювання, а для спостереження. На шиї вбитого висів бінокль із того порожнього футляра в передпокої. Свенові Нюбергу вистачило кількох хвилин огляду дощок, щоб ствердити, що вони були перепиляні й могли витримати тільки невелику вагу. Почувши цей висновок, Валландер вибрався з рову й відійшов убік, щоб поміркувати. Спробував був подумки відтворити розвиток подій, але не вдалося. Усе логічно пов’язалось, аж коли Нюберг сказав, що бінокль обладнаний приладом нічного бачення. Та й тоді не вірилось у власні припущення. Якщо вони правильні, то злочинець задумав убивство й приготував місце з такою вже жахливою й жорстокою досконалістю, що майже неправдоподібною.
Пізно ввечері поліцаї взялися виймати загиблого з канави. А перед тим Валландер, лікар і Гольґерссон доходили згоди в тому, як це зробити: викопати кілки, спиляти їх чи вибрати найприкріший спосіб – зняти з них тіло.
На пораду Валландера, вибрано найприкріше. Він і колеги мали побачити місце вбивства таким самим, яке було перед миттю, коли Гольґер Ерікссон ступив на кладку й полетів назустріч смерті. Валландер почувався зобов’язаним допомогти в цьому останньому неприємному дійстві. Близько півночі тіло забрали. Дощ не припинявся, хоч уже не такий рясний. Було чути тільки гул генератора і плямкання глини під чоботами.
І ось робота припинилася. Нічого не діялося. Хтось приніс каву. У яскравому промінні прожекторів примарно відсвічували виснажені обличчя. Валландер спробував зібрати думки докупи. Що ж насправді сталося? Що робити далі? Глуха ніч, люди втомлені, знервовані, мокрі й голодні. Мартінсон стоїть, притиснувши слухавку до вуха. Мабуть, говорить зі своєю