П’ята жінка. Хеннинг Манкелль
дивна? – нетерпляче спитав Валландер.
– Нічого там не вкрали. Але Ерікссон був цілком певен, що хтось вламався в його житло.
– Що далі?
– Нічого. Справу закрили. Ми нікого й не послали туди, бо ж нічого не вкрадено. А заява досі є. І написав її Гольґер Ерікссон.
– Незвичайна річ. Треба буде уважніше придивитися до цієї справи. Подбай, щоб сюди якнайскоріше прислали пошукову групу.
– Чи не навела тебе на одну цікаву думку Ерікссонова заява? – розвеселився Мартінсон.
– Яку саме?
– Уже вдруге за останні кілька днів ми говоримо про зломників, які нічого не крадуть.
Еге ж, Мартінсон має рацію. У квітковій крамниці на вулиці Вестра-Валльґатан теж нічого не вкрадено.
– І на тому закінчується вся подібність, – зауважив Валландер.
– Власник крамниці теж зник, – заперечив Мартінсон.
– Ні. На противагу Гольґерові Ерікссону, він не зник, а подорожує в Кенії.
Валландер вимкнув телефон, засунув його в кишеню й щільніше закутався в куртку. Тоді повернувся до гаража й знову заходився шукати, сам не знаючи чого. Не варто сподіватися на якісь важливі знахідки, поки не приїхали поліцаї з собаками й не прочесали місцевість. Треба ще опитати сусідів. Трохи згодом він зайшов на кухню напитися води. Коли відкривав кран, той зашипів. Ще одна ознака, що тут кілька днів нікого не було. П’ючи, Валландер задумливо споглядав на верескливих ворон. Відставивши склянку, він вийшов надвір. Дощ не вщухав. Ворони не вгавали. Раптом Валландер застиг на місці – згадав порожній футляр бінокля, повішений на стіні біля вхідних дверей. Глянув на воронячу зграю – зразу за нею, на пагорбі, видніла вишка. Постоявши й спробувавши зібрати думки, він неквапно рушив уздовж поля. Під чоботами збивалася в грудки глина. Стало видно стежку через поле, що вела до пагорба з вишкою. Дійти до неї – метрів двісті, не більш. Валландер перейшов на стежку. Тут глина була твердіша й не липла до підошов. Ворони шугали до ріллі, зникали з очей і знову злітали вгору. Либонь, там далі улоговина або канава. До неї й веде стежка. Вже можна добре роздивитися цю вишку. Мабуть, її використовують, полюючи на зайців чи козуль. По той бік пагорба простягається гай. Напевно, теж Ерікссонова власність. Ось уже перед очима рів із кількома грубими дошками на дні. Схоже, обвалилися. Що ближче до рову, то гучнішає каркання ворон. Враз уся зграя знялася й відлетіла геть. Підійшовши до краю рову, Валландер глянув на дно.
Здригнувшись, він відступив на крок. Підступила нудота.
Згодом Курт скаже, що це видовище було чи не найжахливіше з усього побаченого в житті. А за довгі роки поліційної служби довелося надивитися на багато чого такого, що очі б не бачили.
А тепер він стояв, не зважаючи на струмені води, що затікали за комір, і не тямив, на чому спинився погляд. Перед ним маячіло щось чуже й несправжнє, ніколи й ніде не видане.
Було ясно одне – в канаві лежить мертвяк.
Присівши навпочіпки, Валландер обережно нахилився. Змушував себе дивитися. Канава була глибока, щонайменше два метри. У її дно забито кілки – загострені, наче списи. На них зависла людина. Тіло в кількох