П’ята жінка. Хеннинг Манкелль
Валландер.
Нюберг не відповів.
Валландер перебрався через загорожу, махнув рукою поліцаям, що мали наглядати за місцем злочину, і рушив до будинку. На пів дорозі його чекала Ліза Гольґерссон із ліхтариком у руці.
– Там уже є журналісти, – озвалася вона. – Що їм скажемо?
– Небагато.
– Ми навіть не можемо відкрити перед ними ім’я Гольґера Ерікссона.
– Мабуть, можемо, – трохи подумавши, заперечив Валландер. – Беру на себе відповідальність. Шофер бензовоза стверджує, що в Гольґера Ерікссона не було родичів. Знає, що каже. Якщо ми не маємо кого повідомляти про цей смертельний випадок, то хай собі газетярі оприлюднюють ім’я жертви. Це нам тільки на користь.
Вони йшли. Ген позаду за ними примарно сяяли прожектори.
– Що можна ще сказати? – спитала вона.
– Що сталося вбивство й ми в цьому впевнені. Що не знаємо мотиву й ще не натрапили на сліди злочинця.
– Чи виробився у вас якийсь погляд на цю справу?
Валландер почував велику втому. Кожна думка, кожне слово давалися йому понад силу.
– Я побачив те саме, що й ви. Вбивця все добре розрахував. Ерікссон сам потрапив у пастку. Тут самі напрошуються щонайменше три висновки.
Вони зупинилися. Дощ уже ледве накрапав.
– По-перше, можна припустити, що злочинець знав Гольґера Ерікссона і деякі його звички. По-друге, він постановив піти на вбивство.
Валландер рушив був із місця.
– Ви ж сказали про три висновки, – спинила його Гольґерссон.
Дивлячись на її обличчя, бліде у світлі ліхтарика, Валландер подумав про свій вигляд. Чи зміг змити дощ за цю ніч усю брунатну італійську засмагу?
– Зловмисник хотів не просто вбити, – наголосив він, – а ще й завдати болю. Ймовірно, Ерікссон висів на палях доти, доки смерть не звільнила його від мук. Ніхто, крім ворон, його не чув. Мабуть, лікарі згодом скажуть нам, чи довго він мучився.
Вони йшли далі.
– Хто ж на таке здатен? – гидливо скривилася Ліза Гольґерссон.
– Я не знаю. Знаю тільки те, що паскудно почуваюся.
На межі поля стояли й чекали їх змерзлі два журналісти і фотограф. Валландер привітався. Був знайомий з усіма ними. Запитально глянув на Гольґерссон, вона заперечливо крутнула головою, тож сам Валландер коротко виклав суть справи. Журналісти спробували були розпитувати, але він застережливо підніс руку, і ті відійшли.
– Маєте репутацію кваліфікованого криміналіста, – похвалила його начальниця. – Цього літа я розпізнала ваші здібності. У Швеції не знайдеться поліційного відділку, в якому не хотіли б бачити вас своїм співробітником.
Вони зупинилися біля її автомобіля. Відчувалося, що це щира похвала, але Валландер був дуже втомлений і не спромігся на підхожу відповідь.
– Робіть усе на свій розсуд, – вела далі Гольґерссон. – Якщо чогось потребуватимете, то скажіть, і я відповідно розпоряджуся.
Валландер кивнув.
– Побачимося за кілька годин, – відповів він. – Треба виспатися