Обережно зі своїми бажаннями. Джеффри Арчер
– і він полетів у відчинені двері. Із підсобки долинав запах паленого м’яса, але він підозрював, що годувати ніхто не збирався.
Бранця потягли сходами до кімнати, в якій смерділо запрілою білизною, та штовхнули на жорсткий дерев’яний ослінчик.
Двері ляснули, і чоловік залишився сам. Чи ні? Полонений припускав, що в цьому безпечному будинку є хтось старший, можливо, командир «військової зони», котрий зараз вирішує, що з ним робити.
Карл не міг бути певен, чи довго доведеться чекати. Здавалося, що в годинах кожна хвилина була довшою за попередню. Раптом двері від удару розчахнулися, і бранець почув, як до кімнати увійшли щонайменше троє чоловіків. Один із них закружляв навколо стільця.
– Що тобі треба, англійцю? – брутально запитав він.
– Я не англієць, – заперечив Карл. – Я німець.
Запанувала тривала тиша.
– То що ти хочеш, фрице?
– Маю вам щось запропонувати.
– Хочеш підтримати ІРА? – інший голос, молодший і більш емоційний, але без владних ноток.
– ІРА мені пофіг.
– Тоді навіщо ризикувати своїм життям, намагаючись нас знайти?
– Бо, як я вже казав, маю пропозицію, яка може вас зацікавити. То чому б вам не кинути викаблучуватися й не покликати того, хто може приймати рішення. Бо підозрюю, юначе, що твоя мама все ще навчає тебе, як ходити на горщик.
П’ястук врізався йому в щелепу, після чого відбувся гучний і гнівний обмін думками, одночасно сперечалися кілька голосів. Карл відчув, як кров поцібеніла підборіддям, і приготувався до другого удару, але так його й не дочекався. Мабуть, думка старшого чоловіка переважила. За мить троє з них вийшли з кімнати, хряснувши дверима. Але цього разу Карл знав, що він уже не сам. Сидячи тривалий час із зав’язаними очима, він став чутливішим до звуків і запахів. Минула щонайменше година, перш ніж двері відчинилися знову й до кімнати м’яко увійшов чоловік, на ногах якого, схоже, були туфлі. Карл зміг відчути, що той зупинився всього за кілька дюймів від нього.
– Як тебе звати? – запитав чоловік чемно і майже без акценту.
Карл здогадався, що голос належить комусь віком від тридцяти п’яти до сорока літ. Усміхнувся. Хоча й не міг бачити, та це був той, із ким він прийшов домовлятися.
– Карл Люнсдорф.
– А що привело вас до Белфаста, пане Люнсдорф?
– Мені потрібна ваша допомога.
– Яку допомогу маєте на увазі?
– Мені потрібен хтось, хто вірить у вашу справу і водночас працює на верфі «Гарланд і Вольф».
– Упевнений, що ви вже знаєте, що небагато католиків можуть знайти роботу на «Гарланд і Вольф». Це закрите підприємство. Боюся, що ви приїхали намарно.
– Є там кілька католиків, ретельно перевірених. Вони працюють на спеціалізованих ділянках, електрики, сантехніки та зварювальники, там, де не можуть знайти протестанта відповідної кваліфікації.
– Ви добре поінформовані, пане Люнсдорф. Але навіть якби ми змогли знайти чоловіка,