Обережно зі своїми бажаннями. Джеффри Арчер
себе на рівні із співбесідниками.
Двоє чоловіків зашепотілися між собою.
– Гадаю, що перший внесок у двадцять тисяч фунтів допоможе переконати нас у серйозності ваших намірів, – оголосив чемний голос.
– Дайте мені номер вашого банківського рахунку, і завтра вранці я перекажу вам цю суму.
– Будемо на зв’язку, – сказав вихований голос. – Але не раніше, ніж ми розглянемо вашу пропозицію.
– Ви ж не знаєте, де я живу.
– Будинок сорок чотири на Ітон-сквер, у Челсі, пане Люнсдорф.
Настав час замовкнути Карлові.
– І якщо ми погодимося допомогти вам, пане Люнсдорф, глядіть, не припустіться поширеної помилки недооцінювати ірландців, як це зробили англійці майже тисячу років тому.
– То як ви спромоглися загубити Люнсдорфа?
– Він утік від сержанта Робертса в «Герродсі».
– Іноді мені хочеться того ж самого, коли йду на закупи з дружиною, – зауважив міністр. – А як щодо Луїса та Дієґо Мартінесів? Вони також звіялися?
– Ні, але вони виявилися не більш ніж димовою завісою, щоб відволікти на себе наші ресурси, поки зникатиме Люнсдорф.
– І скільки був відсутній Люнсдорф?
– Три дні. Повернувся на Ітон-сквер у п’ятницю по обіді.
– Він не міг їздити кудись далеко за той час. Якби я був любителем побитися об заклад, то поставив би на Белфаст, пам’ятаючи, що він провів кілька вечорів минулого місяця, хиляючи «Ґіннес» в ірландському пабі на Пікаділлі.
– А Белфаст – місто, в якому будують «Бекінґем». Але я все ще не знаю, що саме задумав Мартінес, – сказав Скотт-Гопкінс.
– Я також не знаю, але можу повідомити, що нещодавно він поклав трохи більше двох мільйонів фунтів на рахунок у Сент-Джеймському відділенні банку «Мідленд» і негайно ж узявся скуповувати акції Беррінґтонів. Не мине багато часу, як він зможе посадовити й другого директора в правління.
– Можливо, він планує перебрати компанію на себе?
– Для пані Кліфтон ідея Мартінеса керувати їхнім родинним бізнесом була б вельми принизливою. Добре ім’я дорожче за гроші.
– Але Мартінесу доведеться витратити цілий статок, якщо спробує це зробити.
– Сумніваюся в цьому. У цього чоловіка вже готовий план дій на будь-який надзвичайний випадок, але я, чорт забирай, не зможу допетрати, що він задумав.
– Чи можна іще щось зробити?
– Небагато, хіба сидіти й чекати, і сподіваюся, що хтось із них десь схибить.
Міністр допив трунок і додав:
– Інколи я жалкую, що народився не в Росії. Адже зараз уже б очолював КДБ, і мені не довелося б гаяти час на якісь ігри за правилами.
– Ніхто не винен, – сказав голова правління.
– Можливо, й так, але ми, здається, уникаємо однієї незрозумілої катастрофи, щоб потрапити в іншу, – зауважила Емма.
Вона почала читати вголос довгий перелік подій, який тримала перед собою.
– Пожежа у вантажному відсіку, яка затримує будівництво на кілька днів; рвуться стропи,