Обережно зі своїми бажаннями. Джеффри Арчер
вже про те, щоб підійти до нього. Відвідувач посидів ще кілька хвилин, але нічого не змінилося, тож він вирішив повернутися до готелю та повторити спробу завтра. Він знав, що минуть роки, перш ніж вони будуть ставитися до нього як до свого, якщо це взагалі колись станеться. У нього було лише кілька днів, аби зустріти когось, хто навіть не подумав би про те, щоб зайти до цього бару, але хто б іще до опівночі дізнався, що там побував Карл.
Коли пішов назад на Фоллс-роуд, то помітив кілька пар очей, що стежили за кожним його порухом. За мить двоє п’яничок, не цілком тверезих, перетнули вулицю й ув’язалися за ним. Німець сповільнив крок, аби переконатися, що його переслідувачі затямлять, де він ночує, щоб мати змогу передати інформацію нагору. Зайшов до готелю, обернувся й помітив тіні, що зачаїлися на іншому боці вулиці. Чоловік піднявся сходами на третій поверх і зайшов до свого номера, усвідомлюючи, що, мабуть, не зміг би зробити у свій перший день у місті більше, ніж повідомити їм про свою присутність.
Карл пожер усе безкоштовне печиво, що залишилося на стійці, з’їв апельсин, яблуко та банан із миски з фруктами. Цього було цілком достатньо. Коли в квітні 1945-го він драпав із Берліна, то вижив завдяки воді з каламутних річок, нещодавно скаламучених танками та великими вантажівками, маючи за розкіш поласувати сирим кроликом; він навіть з’їв його шкірку, коли дістався до швейцарського кордону. Під час цього тривалого шляху він ніколи не спав під дахом, не ходив дорогою й жодного разу не заходив у місто чи село, поки не дістався до Середземноморського узбережжя, звідки його переправили на борту трампового пароплава[11] в лантусі з вугіллям. Минуло ще п’ять місяців, перш ніж він зійшов на берег Арґентини і заявився до Буенос-Айреса. Негайно ж подався на пошуки дона Педро Мартінеса, виконуючи останній наказ, який йому віддав Гіммлер перед тим, як вкоротити собі віку. Тепер Мартінес був його шефом.
Наступного ранку Карл піднявся пізно. Він знав, що не зможе дозволити собі поснідати в ресторані, повному протестантів, тому перехопив сендвіч із беконом у кафе на розі Лісон-стрит, після чого повільно попрошкував назад до Фоллс-роуд, яка зараз була запруджена покупцями, матусями з дитячими візочками, дітлахами із сосками в роті та священниками в чорних рясах.
Він знову опинився біля «Волонтера», щойно господар відчинив вхідні двері. Той миттю впізнав Карла – чоловіка п’яти футів, але вигляду не показав. Карл замовив пінту світлого й заплатив за неї грошима, які дали на здачу від сендвіча з беконом. Він залишався підпирати шинквас аж до закриття закладу, беручи лише дві короткі перерви, щоб справити нужду. Маленький пакетик солоних сухариків – це й увесь його обід. До вечора спромігся ще на три пакетики, від чого ще дужче закортіло випити. Відвідувачі заходили й виходили, і Карл помітив, що один-двоє з них нічого не замовляли, через що відчув трохи більшу надію. До нього ніби приглядалися. Та час спливав, і з ним досі ніхто не забалакав і навіть не кидав погляд у його бік.
За