Фауст. Иоганн Вольфганг фон Гёте
ж вона незле вивча[77].
То моторошна їй завжди моя присутність?
Крізь маску цю побачила вона
Мого ума приховану могутність;
Для неї – геній я, а може, й сатана.
Так сю ніч…
Ф а у с т
Що тобі до того?
М е ф і с т о ф е л ь
І я ж утіху маю з цього.
Ґ р е т х е н і Л і з х е н із глеками.
Л і з х е н
Про Бербельхен ти чула щось?
Ґ р е т х е н
Ні, рідко я ходжу між люди.
Л і з х е н
Сьогодні чула я од Труди,
Що їй до скруту вже прийшлось,
Отій гордячці!
Ґ р е т х е н
Як?
Л і з х е н
Вже щось в ній є!
Тепер на двох і їсть, і п'є.
Ґ р е т х е н
Ах!
Л і з х е н
От тобі й дожартувалась.
На шию парубку чіплялась!
З ним вона й на гулі,
З ним і на танцюлі,
Хотіла скрізь перед вести;
Пиріжком, вином її вгости;
Пишалась з своєї красоти,
Стиду і сорому не мала,
Дарунки від нього приймала.
А він лестив її, пестив,
Аж поки без вінка пустив.
Ґ р е т х е н
Сердешная!
Л і з х е н
Жалю по киселю!
Ми все, було, при кужелю,
Мати не випустить вночі, —
Вона ж воркує, стоючи
В садку з ласкавчиком своїм —
І нічка не змигнеться їм.
Тепер іди на покриття,
На привселюдне каяття[79].
Ґ р е т х е н
Він, певне, жениться на ній.
Л і з х е н
Нема дурних! Та він же зух —
Ще знайде сто таких красух;
Уже відкинувсь.
Ґ р е т х е н
Одурив!
Л і з х е н
А хоч би славу і покрив,
То хлопці зірвуть з неї вінця.
А ми їй – січки під ворітця[80].
(Пішла).
Ґ р е т х е н
(сама, вертаючись додому)
Як сміло я колись судила,
Як дівчина яка зблудила!
Як я словами гріх діймала,
Що й слів на те було замало!
Як я його, було, чорню
І бідну покритку виню.
Яка була в мені пиха!
І ось – сама не без гріха.
Та все, що в гріх мене ввело,
Ох боже, любе й миле було!
У ніші муру статуя Mater dolorosa[82], перед нею глечики з квітами. Ґ р е т х е н стромляє свіжі квітки в глечики.
Ґ р е т х е н
О Діво,
Глянь милостиво,
За
Написано до 1775 р.
Написано до 1775 р.