Фауст. Иоганн Вольфганг фон Гёте
за прядкою)
На серці жаль,
Мій спокій зник
І вже не вернеться
Повік, повік.
Де його нема —
Могильна тьма,
І білий світ —
Зів'ялий цвіт.
В голівоньці
Журба тяжка,
На думоньці
Печаль гірка.
На серці жаль,
Мій спокій зник
І вже не вернеться
Повік, повік.
Я виглядаю
Його в вікно,
Я дожидаю
Його давно.
Ой коли б прийшов,
Хорош, ласкáв,
Пройняв очима,
Словом заграв,
Посмішкою
Зачарував,
Потиснув руку,
Поцілував!
На серці жаль,
Мій спокій зник
І вже не вернеться
Повік, повік…
До нього рветься
Душа моя,
Його обняти
Жадаю я,
І цілувати,
І любо мліть,
В його цілунках
І смерть зустріть.
М а р ґ а р и т а й Ф а у с т.
М а р ґ а р и т а
Пообіцяй же, Гайнріх!
Ф а у с т
Все, мій друже!
М а р ґ а р и т а
Скажи, як із релігією ти?
Ти серцем повний доброти,
А от до віри мов байдужий.
Ф а у с т
Облиш, дитя! Міцна моя любов;
Кого люблю – проллю за того кров,
А вірити не бороню нікому.
М а р ґ а р и т а
Ні, треба вірити й самому.
Ф а у с т
Чи треба ж?
М а р ґ а р и т а
Ох, щоб я на тебе мала вплив!
Ти ж не шануєш і святих дарів!
Ф а у с т
Шаную.
М а р ґ а р и т а
А приймати не приймаєш.
На службі, сповіді ніколи не буваєш.
Ти віриш в Бога?
Ф а у с т
А чи змога
Комусь сказать: «Я вірю в Бога»?
Чи ти в священика спитай,
Чи в мудреця про те – вважай,
Їх відповідь – мов глум.
М а р ґ а р и т а
То ти не віриш?
Ф а у с т
Мій ангеле, не в ту ти міру міриш.
Хто б міг назвать його
І так признать його:
«Я вірю в нього»?
Чи не відчуть його
І відметнуть його:
«Не вірю в нього»?
Всеобіймитель
І вседержитель,
Хіба ж не обіймає, не держить він
Тебе, мене, себе?
Хіба ж над нами не склепіння неба?
Хіба ж під нами не земная твердь?
Хіба ж нам не зоріють
Привітно зорі вічні?
Хіба ж я не дивлюсь тобі у вічі?
Хіба ж усе це не пройма
Твій ум і серце,
Не
Написано до 1775 р. Ця сцена містить у собі пантеїстичну сповідь юного Ґете в епоху «бурі і натиску». Самому поетові доводилося в молодості слухати докори за ігнорування обрядової сторони християнської релігії.