Фауст. Иоганн Вольфганг фон Гёте

      Високий духу, дав мені ти все,

      Усе, чого просив я. Недаремно

      Мені явив ти лик свій пломенистий.

      Природу дивну дав мені в уділ,

      Дав силу – почувать, зажить її,

      Не подивлять споглядачем холодним,

      А глибоко у надра таємничі,

      Немов у серце друга, зазирнути.

      Ти показав всю безліч животвору,

      Навчив мене вбачать своїх братів

      В воді, в повітрі, в тихому гаю[72].

      Коли в бору реве-бушує буря

      І падає стовбур'я дужих сосен,

      Ламаючи і тлумлячи сусідів, —

      Аж хряскотом одгримує од гір,

      Ведеш мене ти в зáтишок печери

      Й показуєш мені мене самого —

      Які дива таяться в мене в грудях.

      А як засяє місяць-білозір —

      Леліють в блиску лагіднім навколо,

      На брилах скель і у гіллі вологім,

      Часів прадавніх постаті сріблисті, —

      І м'якша пал суворий споглядання.

      Ох, для людей ніщо не досконале,

      Вже бачу я. Ти дав мені в цім щасті,

      Що до богів мене все ближче зносить,

      Супутника, що став вже необхідним,

      Хоч він зухвало й холодно знижає

      Мене в моїх очах і обертає

      Одним слівцем твої дари у нíвець.

      Роздмухує в мені він ярий пломінь

      До видива прекрасного того.

      Я рвуся од жаги до насолоди,

      І в насолоді я жаги жадаю.