Маска. Володимир Лис
втомлені і злякані діти вернулися до хатини. Там і протремтіли цілу ніч. Вранці, ще трохи пошукавши, діти пішли до діда. Старий Трохим ударив на сполох, люди прочесали ліс, але дарма. Знайшли ж Євдокію вже наступного дня поряд із хатою, на дні викопаної покійним Корнилом калабані, з якої його дружина брала воду, коли прала. Можливо, увечері, черговий раз шукаючи чоловіка, вона просто спіткнулася. Хтозна…
Осиротілих онуків Трохим забрав до себе. Тут і почалося його зближення з Прокопом. Швидкий, непосидючий, такий, що любив в усе сунути свого цікавого носа, розумний не за віком Прокопчик припав дідові до душі. Він учив онука запрягати коней, правити ними, вчив правильно ставити плуга, коли ореш, столярувати. Довгими зимовими вечорами вони разом співали старовинних пісень, а дід розказував і про гетьмана Мазепу, якому в юності довелося послужити, і про мандрівку з паном аж до Варшави. Прокіп слухав діда, широко розплющивши очі. Далекі краї здавалися зовсім близькими, може, за полем, що підступає до дідової хати. Він дивився на полум’я свічки або вогонь у печі, і той відбивався в його очах мерехтливим покликом.
Але ж небожа незлюбив молодший син Трохима Каленик, який вигнався в статурного, міцного, але доволі похмурого і занудного парубка. Каленик, помітивши, яка любов прокинулася в батька до Прокопчика, почав боятися, щоб старий Трохим не віддав частину господарства улюбленому онукові, котрий, як йому здавалося, дорослішав швидше, ніж кашу їв. І Каленик дедалі частіше не тільки прискіпувався до небожа, а й не раз штурхав його та обмовляв. Прокіп дивився на дядька спідлоба, у грудях уже закипала злість, та мовчав, бо в їхній родині панував звичай шанувати старших. Прокопу пішов п’ятнадцятий рік, коли Трохим несподівано впав із драбини, по якій поліз лагодити дах на хаті. Пізніше він звинувачував сина, що той підпиляв сходинки на драбині. Він довго хворів, скаржився на біль у боці, а якось сказав, що відчуває – незабаром помре. Злагодивши воза, відвіз онучку Марійку до старшої доньки і зятя-священика, попросив їх доглянути сиротину. Вернувшись, покликав Прокопа і довго говорив із ним, знову розповідав про свою мандрівку до Варшави, про те, як не відважився колись разом із гетьманом Мазепою піти в далекий турецький край, аж до Дуная. Він подивився на свою жінку, яка геть постаріла і ледве пересувала ноги по хаті, і прийняв рішення. Наступного дня він привів онука до пана Моджиєвського, ще старішого, ніж сам, і попросив узяти Прокопа козачком.
– Він вам, пане, служитиме ліпше, ніж я, – сказав, чи не вперше в житті покірно схиливши голову.
– Сподіваюся, – стиха засміявся пан Моджиєвський.
– Гадаю, ти тут не пропадеш, – такі були останні слова Трохима, сказані внукові на прощання.
Менше ніж за півроку, доволі відмучившись, він справді помер.
III. Невидима облога
1
Предок Юзефа Войцицького, який збудував палац у сімдесятих роках шістнадцятого століття, був із багатих полоцьких бояр, котрі в чотирнадцятому столітті почали служити