Маска. Володимир Лис
двері, як сильна рука обхопила її шию, а інша затулила рота. Потім накинули на голову мішок. У такому стані хтось невидимий і сильний кілька разів крутнув її, ніби дзиґу, потім відпустив. Вона відчула, що падає, але ті самі сильні руки підхопили її, поставили на ноги. Ядвіга почула, як даленіють кроки, як обережно зачиняють двері. Жах охопив графиню, але, подолавши його, як і величезне бажання сісти на підлогу, вона почала знімати мішок. Гидливо відкинувши мішковину, яка смерділа гнилою вовною, вона побачила, що в залі нікого нема. На пальмі висіла улюблена іграшка доньки – велика золотокоса лялька. «Заморська принцеса», як її називала Ядзенька. Великі, наче живі, сині очі «заморської принцеси» були виколоті.
Графиня пронизливо закричала і, не тямлячись від страху і відчаю, вибігла із зали. Вона бігла і кричала, а назустріч їй відчинялися двері, бо слуги якраз прибирали палац.
– Ядзя, де Ядзя?! – закричала вона до Пелагеї, яка також вибігла їй назустріч.
– Та тут же, у кімнаті, зі мною.
Справді, донька виявилася живою і неушкодженою. Але, притискаючи до себе маленьке тремтливе тільце, графиня збагнула – їм послали попередження, що таке, як із лялькою, може спіткати і їхню доньку. Коли вона уявила Ядзю з виколотими очима, земля попливла під ногами, і слуги ледве встигли її підхопити.
Прийшовши до тями, графиня почала рішуче вимагати від чоловіка «щось нарешті зробити для захисту доньки». Вона несправедливо докоряла графу, що він діє нерішуче і що він боягуз. Пізніше її пектиме сором за ці докори, істерику, але тоді вона нагадувала розлючену тигрицю, яка готова захищати від грізної небезпеки свою дитину. Тільки ось того, хто замахувався на доньку, готувався зробити їй зло, не було видно, і тому всю свою злість вона зірвала на чоловікові, який, як вона вважала, і заварив цю кашу.
Потім надійшла черга Пелагеї. Графиня вимагала, щоб та сказала, коли востаннє бачила улюблену Ядзину ляльку.
– Здається, вчора, – пробелькотіла Пелагея. – Ні, ваша милосте, сьогодні ми шукали, але ляльки не було.
– Де шукали?
– У дитячій кімнаті. Боже мій, в… в…
Пелагея дивилася на неї божевільними очима.
– Де? – губами, які враз помертвіли, мовби стали дерев’яними, спитала графиня.
– В… в… спальні.
– У спальні? Але ж…
Так, спальня доньки тепер знаходилася поруч з їхньою. Двері не зачинялися на ніч, а з тієї кімнати, яку переобладнали під Ядзину спальню, до їхньої спальні був єдиний вихід.
– Коли ви шукали?
– Вранці. Ядзенька прокинулася і спитала, де лялька.
– Тебе не здивувало, що ляльки не було?
– Зд-здивувало. Але я подумала, що може… може…
– Що – може?
– Може, вона загубилася десь увечері.
– Ввечері?
Тепер і графиня згадала, що коли цілувала перед сном доньку, вона бачила, справді бачила на столику біля ліжечка ляльку. З цілими очима. З очима, які вранці хтось виколов. Або вночі, після того, як ляльку вкрали. Але як? Адже вночі вони