Фрау Мюллер не налаштована платити більше. Наталка Сняданко
окремо. Навіть якщо бабка буде з поганим характером – не лякайся, головне, шоб серйозних відхилень у психіці не було. Бо по-іншому доведеться спати з нею в одному ліжку, а тоді довго не витримаєш, сама можеш здуріти. Ну, одним словом, дивися сама.
І не встигла Христина відреагувати, як Галинка встала з-за столу, розрахувалася біля шинквасу за напої і, не попрощавшись, пішла геть.
Їхати вирішили разом із Соломією. Щоб покрити кошти на візи й дорогу для обох, довелося продати Соломіїну арфу. Христина намагалася продати ще й своє фортепіано, але покупця знайшли тільки на арфу.
Галинка радила звернутися в питанні візи до туристичної фірми. І навіть сказала, до якої саме. Там пообіцяли все зробити, але вимагали по тисячі доларів з кожної за шенгенську візу в німецькому посольстві. Мовляв, потрібно наперед проплатити подорож літаком у бізнес-класі, дорогий готель на чотири дні й послуги екскурсовода, бо інакше відразу запідозрять липове запрошення для потенційних нелегалів і візи не дадуть. На запитання Христини, чи потім можна буде скористатися проплаченим туром, перш ніж їхати далі, жіночка з туристичної агенції лише здивовано підняла брови. Виявилося, що сплачені кошти потім повертаються на рахунок туристичної фірми й залишаються там як винагорода «за ризик».
Христина з Соломією подякували й вирішили робити візу по «культурній» лінії. Музична школа, у якій вони раніше працювали, товаришувала з польською музичною школою в Перемишлі. Вони доволі часто їздили туди й приймали в себе вчителів звідти. Іноді це були офіційні спільні заходи, іноді – приватні поїздки. Христина написала знайомій вчительці фортепіано Беаті й попросила надіслати запрошення для них із Соломією. Запрошення прийшло через тиждень і стосувалося участі в шопенівських урочистостях. Колишній Христинин учень, комп’ютерний дизайнер за фахом, підробив довідку з місця роботи, помінявши стару дату на нову, і Соломія з Христиною пішли стояти в черзі до польського консульства, розташованого біля симпатичного сецесійного будиночка з вивіскою якоїсь чи то освітньої, чи то культурної установи. Будиночок виглядав доволі занедбано, а численні відвідувачі консульства не наважувалися ходити в туалет на обгородженій парканом території. На паркані були розвішані оголошення з проханням не смітити, а також повідомлення про набір на курси дитячих бальних танців. Кожен із черги, хто проходив повз ці оголошення, на мить зосереджував погляд на них і уважно читав. Христина уявила собі, як у кожного з цих людей на мить зринають образи струнконогих дівчат у вечірніх сукнях, що протанцьовують разом зі своїми елегантними партнерами одне коло й перестрибують до мрій наступного в черзі, залишивши по собі ледь відчутний запах парфумів, тальку й повільне зникання кольорового шовку своїх суконь. І кожен, хто пережив цю мить, на якийсь час заспокоюється, занурюється у свої думки, дехто навіть посміхається, намагаючись відтворити мить іще раз, продовжити приємність, перш ніж знову дати себе оглушити непривабливій дійсності по цей бік паркану.
Згодом, коли будиночок знесуть і на його місці зведуть огидну бетонну споруду нового консульства, Христина