Фрау Мюллер не налаштована платити більше. Наталка Сняданко
а не дві.
– Але ж на веб-сторінці… – несміливо заперечила Христина.
– Ви тут не на веб-сторінці, тож дотримуйтеся правил, – обірвала її жіночка. – Фотографії треба було приклеїти, ксерокопії зробити чіткішими, пункт тринадцять в анкеті не заповнюється.
– Але якщо його не заповнювати, система не реєструє анкету, – знову зробила стратегічну помилку Христина.
– Я вам не система, – з незмінною інтонацією продовжувала жіночка. – Пора вже знати, як заповнювати елементарні папери. Теж мені, учителька. Куди їдете, з якою метою?
– До Перемишля, на шопенівські концерти. Ми – викладачки музичної школи.
– Знаємо ми ваші концерти. Наступного разу відразу пишіть «на закупи», – відрубала жіночка. – До побачення.
Вона рвучко встала зі свого місця і поклала папери Христини на візок у себе за спиною. Для цього їй не обов’язково було вставати, достатньо було б просто витягти руку, але, мабуть, то був уже звичний для неї ритуал, щось на зразок гімнастичної вправи. Як і штучно стимульоване роздратування, яке дозволяло зберегти енергійність і не заснути над безкінечним потоком чужих документів.
Христина любила спостерігати за тим, як працюють люди на таких от посадах, де їхні функції доведені до автоматизму, як на конвеєрі.
Це було існування, цілковито відмінне від того, до якого звикла вона сама. Її власний день досі мав задиханий ритм, і кожного уроку виявлялося замало, щоб устигнути все вивчити, усе повторити і просто поспілкуватися з черговим учнем, а дорогою додому вона обдумувала можливості оптимізувати час уроку так, щоб встигати більше, міняла твори, які вчила з учнями, достосовуючись до їхніх побажань, виробляла із кожним інший стиль розмови. Це було цікаво, і час летів дуже швидко.
Тепер ця швидкість перетворилася на швидкість більш примітивну й буквальну – їй треба було за день встигнути доїхати до багатьох різних точок міста. Це було виснажливо й не надто цікаво, але рятувало від депресії, яка нападала в порожніх стінах вдома в періоди, коли роботи не було.
Але Христина ніколи не пробувала проживати чітко відміряний робочий час якомога повільніше, намагаючись утиснути в набридливу рутину щось приємне або хоча б просто індивідуальне. Мабуть, у цьому теж був свій кайф, непомітний на перший погляд і дуже своєрідний. Якесь схоже задоволення отримувала колись Христинина бабуся, готуючись до Святвечора. Вона починала ці приготування приблизно за три тижні до свят, ретельно розписуючи в спеціальну табличку, що саме та коли слід зробити. Наприклад, прибрати в шафах – до середини грудня, потерти мак і кутю – 5 грудня в другій половині дня, ліпити вареники – 6 грудня по обіді тощо. І коли Христина напередодні свята приїздила допомагати перевтомленій бабці, то їй завжди здавалося, що бабця отримує найбільше задоволення не в момент, коли завершує одну із запланованих справ, а через секунду – коли викреслює зроблене зі списку. Особливо тоді, коли це було зроблено відповідно