Фрау Мюллер не налаштована платити більше. Наталка Сняданко

      – Так, принесіть ще коньяку і якісь фрукти, – попросила Галинка й продовжила: – А ще ж поліція всюди. Ті Афіни такі страшні. Там на кожному кроці різні курди, афганці. На вулицях лежать, сидять, їдять, пісяють, какають – страх Божий! А я як іду по вулиці, бачу поліцію, то мені аж ноги підгинаються. А треба ж не показати виду, щоб не зачепили.

      Важко мені все це було. Усе молила Бога, шоб послав мені якусь іншу жіночку, шоб я замість себе привела і знайшла собі іншу роботу.

      І тут приходжу колись додому, а товаришка мені каже:

      – Дзвонив тобі якийсь Степан, сказав, що ти його знаєш, питав, чи можна передзвонити.

      Я кажу:

      – Не знаю я ніякого Степана. Але хай передзвонить, чого ж ні.

      Він передзвонив і каже:

      – Приїзди до нас, у мене буде день народження, відмітимо.

      Я й поїхала. Знаєте, як жінка сама, то психологічно там дуже тяжко. А ще й пристають уся ця місцева шваль, греки. Коли знають, що у тебе є мужчина, то вже легше.

      Ну, і поїхала я. Їду, сама не знаю куди. Довго так їду якимось автобусом. А він мені коли подзвонив, то казав їхати до базару і там шукати продавця мандарин, який буде мати мій конверт. Приїхала я, виходжу на тому базарі, а там рядів п’ятнадцять тих мандарин. Хожу, хожу, ніякого конверта немає. Пройшла перший ряд, другий, третій. І вже вертаюся назад, аж тут до мене один каже:

      – Ви Галинка?

      – Я, – кажу.

      – Вас там Степан чекає. Почекайте до четвертої, я продам усе й поїдемо.

      Я почекала, і ми поїхали. Приїжджаю туди, а то ще квітень місяць був, сезон не почався. Там пусто. Море. Гори. Глухе село. Кажу:

      – Як ви тут живете, холодно, я би тут ніколи не змогла.

      А вони мені:

      – Чекай, ще приїдеш, будеш тут жити й Богу дякувати.

      А там кемпінг такий. Степан цей за ним наглядає.

      Ну, потім, сама знаєш. День народження було. До мужчини все ж таки приїхала.

      Приїжджаю назад, а запізнилася на півдня. З квітами, з цукерками. А доньки на мене:

      – Де ти була? Ми в ресторан збиралися, через тебе не пішли.

      І дають мені труси закакані, цілий мішок. Мені так прикро стало. Думаю, я до них із душею, а вони он які. При мені бабка ніколи під себе не робила, завжди я її на горшок садила.

      Ну, давай я вичищати там усе після них. А сама думаю: треба звідси йти.

      І через місяць почув Бог мої молитви. Зустріла я одну жіночку. Іду по вулиці, дивлюся, бачу на обличчі – Тернопіль. Підходжу до неї, питаю, чи потрібна їй робота, бо в мене є. Вона каже:

      – Дуже потрібна, допоможіть, будь-ласка.

      Я привела її до тої бабки. Доньки її перелякалися, кажуть, як це ви нас залишите. А я кажу:

      – От вам жіночка, я її знаю, вона на сусідній вулиці живе зі мною в Тернополі. Вона буде замість мене. А я більше не можу. Втомилася. Нерви, та й не хочу жити в Афінах, поїду деінде.

      Та жіночка з Тернополя підходить так до моєї бабки й каже:

      – Вам буде добре зі мною, не бійтеся.

      І обнімає її, а в самої під пахвою отакенний