Циганка за мільйон. Окса Фом
запитань для людини, якій байдуже.
– Ну, чому відразу байдуже? Тепер тут мій дім і я повинен знати про традиції своїх сусідів.
– Так, зазвичай дітей сватають змалечку. Це дійсно традиція. Майбутній свекор вдягає дівчинці на шию золоту монету й з цього моменту вона вважається засватаною та повинна носити подарунок не знімаючи, щоб всі бачили, що зайнята. Нам з Валерією пощастило в цьому питанні, якщо можна так висловитися. Моя наречена померла в дев’ять років. Впала восени в холодну воду й сильно захворіла. Нічого не допомогло її врятувати.
– Прийміть мої співчуття, – трохи запізно зреагував Петро.
– Тож на момент нашого знайомства я вже засватаним не був і спокійно міг одружитися з будь-якою циганкою.
– Але ж Валерія…
– Ми всіх обдурили, – перебив Шушкова Роман, точно знаючи, про що саме той хотів дізнатися, – вигадали історію, що Валерія теж циганка, але не місцева. Нібито познайомилися в потязі й почали працювати командою, а потім закохалися і я, слідуючи ще одній нашій традиції, просто викрав наречену.
– І ніхто нічого не запідозрив?
– Валерія була схожа на циганку. Таке ж темне волосся, майже чорні очі, вправні руки, що позбавили гаманця не одного бідолаху. Тож спочатку ніхто нічого не запідозрив. А потім вже й не важливо це було, бо народилася наша донечка, мати Тасарли.
– А Тасарла засватана? – Сам не знав навіщо спитав Петро.
– Ні, – просто відповів Роман, не уточнюючи деталей, а потім додав, – я поважаю ваше рішення не одружуватися, пане Шушков. І не наполягаю на цьому шлюбі, але хочу попередити, моя онука теж робить це не через велике кохання. Вона розуміє, якщо не владнати все мирним шляхом, то тут почнуться сутички й це розіб’є їй серце.
Почувши такі відверті слова, Петро спохмурнів. Його не лякають ніякі сутички, але як він може змусити жінку залишити єдиний дім, в якому вона зростала, в якому й досі відчувається дух її рідних людей; дім, який вона любить всім серцем?
– Романе, нумо обговорімо цю тему пізніше. Наприклад, коли Кір приїде.
І не очікуючи відповіді Петро пішов геть. Йому потрібно було закінчити оглядати будинок та привести думки до ладу. Проте вже у дверях він зупинився й запитав, бажаючи полегшити власний біль:
– Романе, а ви й досі кохаєте свою дружину?
– Так, – відповів на запитання барон, – я її кохаю, не зважаючи на всі перепони, що нас розділили.
– Тобто? – не зрозумів Петро.
– Валерія померла. Але вогонь, що вона запалила в моїй душі у першу нашу зустріч й досі яскраво палає всередині. Не тільки в мені. В Тасарлі теж. Бабуся та онука дуже схожі між собою і характером, і зовнішністю. Лише чоловік зі шматком льоду замість серця зможе встояти перед моєю красунею. Шкода його, тому що він ніколи не відчує тепла, що розіллється по тілу, коли вона посміхнеться йому; не відчує радість життя, не прокинеться після довгої сурової зими, коли вона