Пьесы на украинском языке. Собрание пьес в 18 книгах. Кн. 18. Валентин Красногоров
Не бурчи.
КЛАВДІЯ. «Не бурчи»… Плотють мені, як у всякій установі, за квадратні метри, а про те, що через ці метри тисячі осіб проходять, ніхто не подумав. (З розлюченням скидає квіти в урну.) Вокзал.
Клавдія, не звертаючи уваги на Віру í Надію, розставляє по місцях меблі, ховає швабру, знімає халат í йде з Фотографом. Входять Алла í ЛАРИСА. Лариса невпізнанна: вона з новою стрижкою, в яскравому нарядному вбранні, випросталася, помолодшала, очі блищать, щоки горять рум'янцем.
ВІРА. Ой, Лариса! Та тебе не впізнати!
АЛЛА. (З гордістю.) До неї вже двоє на сходах приставали.
ВІРА. Ну, вітаю! Недовго тепер бути тобі Христовою нареченою!
ЛАРИСА. Дівчата, у мене справи не кінчені. Я сюди ще загляну.
Виходить танцюючим кроком. Решта з посмішкою дивляться їй у слід. Входить ІННА ГЛІБІВНА.
НАДЯ. Інна Глібівна!?
ІННА ГЛІБІВНА. Пробач, Надійка, я розумію – моя поява недоречна, навіть нетактовна… Але, врешті-решт, ти мені не зовсім чужа, правда? Я теж маю право тебе привітати.
НАДЯ. Але ви ж не вітати мене прийшли.
Алла í Віра, переглянувшись, виходять.
ІННА ГЛІБІВНА. Надя, мила, скажи, що у вас з Валею сталося?
НАДЯ. Нічого.
ІННА ГЛІБІВНА. Будь я впевнена, що ти любиш свого нареченого, я б ні за що не прийшла… Але мені весь час здається, що сталося якесь безглузде непорозуміння… Раптом у вас з Валентином була якась нісенітна сварка, раптом ти виходиш заміж йому на зло… Правда, це на тебе не схоже, але хто знає? (Помовчавши.) Він зранку зник, в лікарні не з'являється, я стала турбуватися… Правда, здогадатися, де він, було не складно.
НАДЯ. Добре, що ви приїхали. Він там один, йому треба допомогти. Постарайтеся його відвести, заспокоїти…
ІННА ГЛІБІВНА. Думаєш, я вже не намагалася? Але він мене просто не чує. Як несамовитий. (Помовчавши.) Він тебе любить.
НАДЯ. Я знаю.
ІННА ГЛІБІВНА. Я прожила не так уже й мало, í можеш мені повірити: немає нічого дорожчого, нічого потрібніше, ніж коли тебе люблять.
Надя мовчить.
Він тебе чимось образив?
НАДЯ. Ні.
ІННА ГЛІБІВНА. Тоді я нічого не розумію. Ти ж, по-моєму, добре до нього ставилася…
НАДЯ. Я í зараз добре до нього ставлюся.
ІННА ГЛІБІВНА. Так у чому ж справа?
НАДЯ. Інна Глібівна, ну подумайте самі – навіщо я йому? Він блискучий хірург, йому належить велике життя, великі справи. Чим я зможу йому допомогти?
ІННА ГЛІБІВНА. Тебе просто дивно слухати. Виходить, заміж треба йти за слабких, а сильні нехай поодинці маються? Хіба талановита людина не потребує жіночої турботи? Навпаки, чим він більше хоче í може зробити, тим йому важче… Í тим необхідніше йому союзник.
НАДЯ. Йому зі мною буде нудно. Адже я не граю, як він, на фортепіано, не знаю трьох іноземних мов… Í мама в мене не художник, як ви, í батько не професор… Чим я зможу його втримати?
ІННА ГЛІБІВНА. Надя, Надя, це все відмовки. Не любиш його, так? (Пауза.) Не любиш!
НАДЯ. (Обіймаючи Інну Глібівну.) Я так перед ним винна… Скажіть йому що-небудь гарне, лагідне, добре? Í не ображайтеся на мене.
ІННА