Його прощальний уклін. Артур Конан Дойл
Представникам закону наша логічна схема швидше за все видасться химерою. Зникнення жінки нічого не означає, оскільки будь-хто з мешканців цього дивного будинку може не з’являтися тижнями. І все ж її життю зараз, можливо, загрожує небезпека. Все, що я можу зробити, – це спостерігати за будинком і поставити мого помічника Ворнера чатувати біля воріт. І водночас ми не маємо права залишатися пасивними спостерігачами. Якщо закон безсилий, мусимо йти на ризик.
– Що пропонуєте?
– Я знаю, де її кімната. Туди можна потрапити з даху бічної прибудови. Мій план полягає в тому, що ми з вами вирушимо туди сьогодні вночі та зважимо, чи не вдасться нам проникнути в саме серце таємниці.
Маю сказати, що це була малоприємна перспектива. Старовинний будинок із його атмосферою насильства, дивними та зловісними мешканцями, у якому на нас чекали невідомі небезпеки, так само, як і той факт, що в очах закону ми будемо змушені поставити себе в незручне становище, – усе це охолоджувало мій запал. Однак у залізній логіці Голмса було щось, що робило неможливим спробу ухилитися від будь-якого з задуманих ним планів, якими небезпечними вони б не були. Адже ясно, що так і тільки так можна було знайти вихід із становища.
Я мовчки потиснув моєму колезі руку. Жереб був кинутий.
Однак нашому розслідуванню не довелося закінчитися такою ризикованою пригодою. Було близько п’ятої години, і вже починало сутеніти, коли в нашу кімнату увірвався збуджений чоловік.
– Вони поїхали, містере Голмс. Останнім потягом. Леді вдалося вирватися, і я довіз її сюди кебом.
– Дуже добре, Ворнере! – вигукнув Голмс, схопившись на ноги. – Прогалини заповнюються, Ватсоне!
У кебі сиділа жінка, напівпритомна від нервового виснаження. На її худому, змарнілому обличчі були помітні сліди нещодавніх переживань. Голова жінки безсило опустилася на груди, і коли вона підняла її та звернула на нас тьмяний погляд, я побачив чорні зіниці її сірих очей. Її задурманили опіумом.
– Я стояв на варті біля брами, як ви й наказали, містере Голмс, – почав свою розповідь наш помічник і колишній садівник. – Коли екіпаж виїхав із воріт, я подався за ним на станцію. Леді йшла так, як ходять сновиди, але коли вони спробували змусити її сісти в потяг, жінка прокинулася й вчинила опір. Вони запхали її до вагона, та леді таки примудрилася вибратися назад. Я прийшов їй на допомогу, посадив у кеб – і ось ми тут. Ніколи не забуду обличчя у вікні вагона, що витріщилось на мене, коли я її вів. Якби він міг, то вбив би мене, цей злий жовтолиций диявол.
Ми віднесли дівчину нагору, поклали на диван, і незабаром два горнятка міцної кави прояснили її свідомість, розвіявши дурман. Голмс викликав інспектора Бейнса та пояснив йому ситуацію.
– Що ж, сер, ви даєте мені саме ту інформацію, яка потрібна, – тепло сказав інспектор, потиснувши руку моєму приятелю. – Я із самого початку йшов тим самим слідом.
– Що?! Ви стежили за Гендерсоном?
– Знаєте,