Його прощальний уклін. Артур Конан Дойл
бачите, наш приятель кухар – справжнісінький ортодокс у питаннях ритуалу. Це і є гротеск, Ватсоне, – зауважив Голмс, неквапливо закриваючи свій нотатник, – проте, як я вже мав нагоду зауважити, від гротескного до жахливого – лише крок.
Пригода з Картонним пуделком
Вибираючи кілька типових справ, що ілюструють чудові переваги розуму мого приятеля Шерлока Голмса, я намагався, наскільки це можливо, знайти серед них найменш сенсаційні, але водночас такі, що відкривали б найширше поле для його талантів. Однак, на жаль, практично неможливо відокремити сенсаційне від кримінального, і літописець опиняється перед дилемою: має або пожертвувати подробицями, вкрай необхідними для його звіту, отже, справити хибне враження про справу загалом, або використовувати матеріали, які дає йому не вибір, а випадок. Після цього короткого вступу переходжу до своїх нотаток про дивний та певним чином жахливий ланцюг подій.
Був неймовірно спекотний серпневий день. Бейкер-стрит розжарилася, як грубка, і сліпучий відблиск сонця на жовтій цеглі будинку навпроти різав очі. Важко було повірити, що це ті самі стіни, які так похмуро виглядали крізь зимовий туман. Фіранки в нас були спущені наполовину, і Голмс, підібгавши ноги, лежав на дивані, читаючи та перечитуючи листа, отриманого з ранковою поштою. Сам я за час служби в Індії звик терпіти спеку краще, ніж холод, і тридцять три градуси вище нуля не дуже мені докучали. Але у вранішніх часописах не було нічого цікавого. Парламент роз’їхався. Усі поїхали за місто, і я вже почав сумувати за галявинами Нью-Фореста та кам’янистим пляжем Саутсі. Однак вичерпаний банківський рахунок змусив мене відкласти відпустку, а що стосується мого товариша, то ні сільська місцевість, ні море ніяк не вабили його. Детективові подобалося зачаїтися серед п’яти мільйонів людей, перебираючи їхні долі та чуйно ловлячи кожну чутку або підозру про нерозгаданий злочин. Любові до природи не знайшлося місця серед безлічі його чеснот, і він зраджував собі лише тоді, коли залишав у спокої міського лиходія та брався вистежувати його сільського побратима.
Побачивши, що Голмса занадто поглинуло читання, я відклав нудну газету і, відкинувшись на спинку крісла, занурився в роздуми. Раптово голос мого приятеля їх обірвав.
– Маєте рацію, Ватсоне, – кинув він. – Це зовсім безглуздий спосіб вирішувати суперечки.
– Зовсім безглуздий! – вигукнув я, але раптово збагнувши, що він угадав мою невисловлену думку, аж підстрибнув у кріслі та здивовано витріщився на нього.
– Що це, Голмсе? – скрикнув я. – Я просто не уявляю собі, як таке можливо.
Він щиро засміявся, побачивши моє здивування.
– Пригадуєте, – сказав він, – нещодавно, коли я прочитав вам уривок із оповідання По, в якому спостерігач логічно міркує та відстежує внутрішній перебіг думок свого співрозмовника, ви були схильні розглядати це просто як tour de force[1] автора. Я ж сказав, що постійно займаюся тим самим, але ви мені
Фокус, вигадка