Звичаї нашого народу. Олекса Воропай
починають летіти з вирію, ремез уже в'є своє гніздо-рукавичку. Ремезова «рукавичка» звичайно висить на тоненькій галузці верболозу, що похилився над водою: річкою або ставком.
Навесні дівчата співають про ремеза таку пісню:
Ой, ремезе, ремезоньку,
Не вий гнізда на льодонку;
Буде льодок розтавати,
Твоє гніздо забирати.
Увий собі в темнім лісі,
В темнім лісі, на орісі:
Будуть оріх оббирати,
Твоє гніздо оглядати…
Ось так дівчата радять ремезові горіх, а потім явір і сосну, але в кожнім дереві знаходять якусь невигоду, і нарешті радять таке:
Увий собі у дівиці,
У дівиці, у світлиці,
Там їй будеш приспівати,
Будеш її звеселяти…[199]
Цими словами пісня робить натяк на тих дівчат, що зустрічають весну самітними, без пари, їх – мовляв – немає кому розважати, то хай хоч ремез потішить засмучених дівчат своєю піснею.
Пісня про ремеза імовірно була колись дівочою веснянкою, а в пізніші часи перейшла до різдвяного циклу як величальна пісня для дівчини.
Касіянів день
День преподобного Касіяна припадає на 29-те лютого за старим стилем, отже – тільки на високосні (переходові) роки.
В народніх приповідках і легендах Київщини та Лівобережжя цей святий виглядає понурим і злим чоловіком. «Чому ти Касіяном дивишся!» – кажуть дітям, що позирають на людей з-під лоба. Або: «Касіян оком накинув – не буде з цього народженого добра!» Останній вираз найчастіше застосовується до телят, лошат та іншого молодняку свійських тварин; але інколи він стосується і до дітей, що народилися в Касіянів день. «Гей, верни, Касян,[200] круто!» – кажуть тому чоловікові, що намагається зробити комусь кривду, але при цьому виявляє свою безсилість.
В одній з леґенд, записаній на Харківщині, преподобний Касіян нагадує казкову особу «з довгими віями аж до землі»:[201]
«…У Касіяна такі довгі брови і вії, що він нічого не бачить. Один раз на чотири роки Касіян підіймає свої вії і дивиться понурими очима. Лихо тому, на кого він гляне: гляне на людей – мруть люди, гляне на тварин – дохнуть тварини, гляне на поля – все сохне…»
«У Касіяна брови довгі – нижче колін. В Касіянів день не можна до схід-сонця виходити з хати, щоб він не глянув, бо як гляне – помреш!
– А як треба до худоби вийти: напоїти чи їсти дати. Як тоді?
– На Касіяна до схід-сонця і пес з буди не вилізе, а не те, щоб чоловік з хати виходив. Касіян сердитий, не милує!
– А чого ж він такий сердитий?
– Він, бач, сердиться на людей, що його день не празникують, не шанують. Я від людей чув таку казку: «З'явився Касіян перед Богом у капелюсі, в рукавицях, з прутиком в руках – геть чисто, як наш панич, бувало, ходить. Прийшов він до Бога і почав жалітися на людей, мовляв, святого Миколу шанують, почитають, на його ім'я церкви будують, а мене й не згадують…»[202]
– Е, діду, ви таке говорите! Тож Касіян преподобний, він же святий, він з чортами боровся. Від Ликери Походенчихи, що в чорницях
Потебня, а за ним і М. Грушевський в пісні про ремеза вбачають паралелю до парубка, якому радять в одній з різдвяних колядок не ставити світлоньки ні у кого, тільки у милої. Див. М. Грушевський. «Історія української літератури», ч. 1., Київ – Львів, 1923. Стор. 167.
«Касіян» і «Касян» – в українській мові вживаються обидві ці форми. Див.: Г. Голоскевич. «Правописний словник». Нью-Йорк, 1952.
Цей образ використав Микола Гоголь у своїй повісті «Вій».
З розмови з селянином Тимошем С-ко, що походить з Охтирки на Харківщині. Продовження цієї казки – див. «Миколая».