Казки про дивних. Ренсом Ріггз
кімнатами, нагору й додолу мармуровими сходами, і до того часу, коли вже наставала пора вертатися додому, всі були зелені від заздрощів.
Ні в кого з селян на ту мить уже не було ніг, та й руки мало в кого були. Якийсь час вони ще наполягали на тому, щоб їм лишили по одній руці – тицяти пальцями на всяке й підносити до рота ложку. Але потім збагнули, що ложку чи склянку до губ їм може з таким самим успіхом і слуга піднести, а сказати: «Принеси мені те» чи «Принеси мені се» – не важче, ніж показати на цю річ пальцем. Тому руки стали вважати зайвою розкішшю, а селян, що позменшувалися до безруких-безногих торсів, переносили з місця на місце в шовкових торбах слуги, закинувши їх собі на спину.
Слідком за руками невдовзі вирушили й вуха. Селяни вдавали з усіх сил, що ніколи не обзивали пана Башляра потворою.
– Не такий уже він і страшний, – визнав пан Беттельгейм.
– Можна вдівати хутряні навушники, – запропонував пан Андерсон.
Отож вуха було відтято й продано, а за виручені гроші зведено мармурові будинки. Село здобуло славу визначного архітектурного об’єкта надзвичайної краси, і колишня глушина, до якої можна було потрапити хіба що ненароком, стала туристичною принадою. В селі відкрили готель і ще кілька ресторанів. От тільки сендвічі з козячим вименем зникли з меню. Жителі Болотяної Твані вдавали, що ніколи й не чули про сендвічі з козячим вименем.
Часом туристи затримувалися коло скромної дерев’яної хатини селянина Гейворта під пласким дахом, дивуючись разючому контрасту між його простацькою домівкою та палацами довкола. Селянин пояснював, що надає перевагу простому життю двоногого й дворукого болотяного фермера, і водив екскурсії, показував свою ділянку болота. Вона в нього була останньою в Болотяній Твані, бо ж решту засипали землею, щоб стало місця для будинків.
Погляди всього краю було прикуто до Болотяної Твані та її прекрасних мармурових вілл. Власники цих будинків тішилися з такої неабиякої уваги, але їм страшенно кортіло хоч якось виділитися, адже всі будинки були майже близнюками. Усі селяни мріяли про славу власників найпрекраснішого будинку в Болотяній Твані, але вони вже й так щомісячно віддавали руки-ноги, аби сплачувати відсотки за свої непомірні позики, а вуха вже поспродували.
Тож вони почали навідуватися до людожерів з новими ідеями.
– А ви не позичите мені грошиків під заставу носа? – поцікавилася пані Саллі.
– Ні, – відказали людожери, – але будемо раді викупити у вас вашого носа.
– Можна буде обв’язати лице шаликом, – порадили вони.
Пані Саллі відмовилася й зі свого мішка дала слузі наказ нести її додому.
Наступним до канібалів прийшов пан Беттельгейм.
– А не купите мого небожа? – пошепки справився він, і його слуга виштовхав поперед себе восьмирічного хлопчика.
– Про це не може бути й мови! – категорично відповіли канібали й перед тим, як відправити переляканого хлопчака додому,