Казки про дивних. Ренсом Ріггз
у тій грубо витесаній дерев’яній халабуді ніхто мешкати не хотів). Вони зайняли найкращі кімнати й найбільші спальні, а селян витіснили в гостьові покої, де навіть окремих ванних кімнат не було! Панові Башляру довелося переселитися в курник. Пан Андерсон переїхав у підвал. (Як на підвал, там було досить-таки пристойно, але все ж.)
Селяни без упину жалілися на нову домовленість. (Зрештою, язики ще лишалися при них.)
– Мене від запахів вашої їжі верне! – заявила пані Саллі своїм людожерам.
– Про вас туристи розпитують повсякчас, мені соромно! – закричав на своїх канібалів пан Пулман, перелякавши їх, бо вони якраз сиділи в тиші та спокої кабінету й читали книжки.
– Якщо ви не з’їдете, я скажу поліції, що ви викрадаєте дітей і варите з них пироги! – пригрозив пан Беттельгейм.
– Пироги не варять, а печуть, – резонно виправив його канібал, культурний і витончений іспанець Ектор.
– Та яка різниця! – зарепетував пан Беттельгейм, почервонівши, мов той буряк.
За кілька тижнів таких істерик Ектор вирішив, що з нього годі. Він запропонував панові Беттельгейму всі свої заощадження до останньої копійки, якщо той продасть Екторові свого язика.
Цю пропозицію пан Беттельгейм не відхилив без вагань. Спершу він гарненько й ретельно все обміркував. Без язика він більше не зможе скаржитися й погрожувати Екторові. Зате за обіцяні Ектором гроші можна буде звести на ділянці другий будинок і переселитися туди, подалі від Ектора, тож і скаржитися потреба відпаде. А хто ще в селі матиме не один, а два мармурові будинки під золотими банями?
Але якби пан Беттельгейм запитався поради в селянина Гейворта, то його давній друг сказав би, що не варто сліпо слухатися канібала. «Якщо тобі неприємні запахи Екторового кухарства, то приходь живи зі мною, – запропонував би Гейворт. – У мене хата велика, місця стане на двох». Але пан Беттельгейм, як і решта жителів села, цурався селянина Гейворта, тож і не спитав. А якби й спитав, то Беттельгейм однаково був занадто гордий і радше без язика б жив, ніж у Гейвортовій жалюгідній халупі.
Отож і каже Беттельгейм Екторові:
– Згода.
Ектор видобув різницького ножа, який завжди носив на поясі в піхвах.
– Так?
– Так, – і Беттельгейм висолопив язика.
Ектор здійснив задумане. Потім напхав Беттельгейму до рота вати, щоб спинити кровотечу, а сам поніс язика на кухню, підсмажив його на трюфелевій олії з дрібкою солі та з’їв. Потому взяв усі гроші, які обіцяв Беттельгейму, віддав їх Беттельгеймовим слугам і відпустив їх на всі чотири сторони. Безногий, безрукий, без’язикий і дуже сердитий Беттельгейм щось буркотів і повзав по підлозі. Ектор виніс його надвір і прив’язав до стовпа в тінистій глибині садка, що ріс за будинком. Він напував і годував Беттельгейма двічі на день, і, немов на родючій виноградній лозі, на тому відростали кінцівки, щоб Ектор міг їх поїдати. Екторові було за це трохи незручно, але не так щоб уже занадто. Згодом він одружився з гарненькою людожерочкою, і їхня